Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Ну от! А я не зміг стриматися. Нема в мене сили волі.

Може, сили волі в офіцера Баррела й не було, проте не було в нього і черева. І взагалі, у нас на базі майже немає людей із надлишковою вагою, навіть серед цивільних.

Військові, причому всі, починаючи з рядового й закінчуючи офіцерським складом на чолі з полковником Вескоттом, якщо не зайняті службою, то беруть участь у нескінченних маршах і по півдня проводять на тренажерах та смугах перешкод. Жодного разу не бачив тут військового з черевом.

— …Я взяв трохи стейків із собою, можу поділитися під час ланчу, — запропонував Баррел.

— Це було б чудово. Дякую.

Нашу світську бесіду перервав глухий удар і звук падаючого тіла.

Ми повернулися на звук, і я відчув, як у мене на потилиці ворушиться волосся, а серце падає в шлунок: прямо на дорозі лежала моя напарниця.

Як два тигри, ми трьома стрибками опинилися коло нещасної дівчини, розпластаної на асфальті.

— Франческо, що сталося?! Ти мене чуєш?!

Дівчина не відповідала. Вона лежала на спині, розкинувши руки. З носа юшила кров, на лобі набрякала здоровезна ґуля. Окуляри лежали поряд. Офіцер Баррел нахилився послухати дихання, я схопився за пульс на руці і шиї.

— Пульс є!

— Дихання є!

У мене вмить вимкнулася паніка, і я згадав перші правила реанімації. Ми перевернули дівчину на бік, щоб кров із носа не текла всередину, і підклали під голову мій рюкзак. Я розтиснув напарниці зуби й простежив, щоб язик не запав у горлянку. До нас на допомогу кинулися кілька гвардійців. Гуртом ми на руках перенесли Франческу з асфальту на лаву. Дівчина досі була непритомна. Я підняв їй повіки і, оскільки на вулиці ще було темно, посвітив в очі ліхтариком. Зіниці відповідали, але були ледь розширені. Я видихнув. Реакція є, це добре, але розширені зіниці могли свідчити про закриту черепно-мозкову травму, і це викликало занепокоєння. Прибігла суперінтендант Сара МакКарті. Ні слова не кажучи, схопила рацію й почала викликати лікаря. Доктор Джексон ще не встиг дійти до свого кабінету, як довелося розвертатися й бігти назад. На плацу почав збиратися натовп.

Джексон оглянув пацієнтку, натис на точки за вухами. І я відчув, що напарниця почала хапати мене за руки. Франческа прийшла до тями і спробувала сісти. Ми її насилу втримали.

— Скільки часу минуло, відколи вона знепритомніла? — спитав лікар.

Ми з Баррелом подивились один на одного.

— Не менше п’яти хвилин, — нарешті сказав я.

— Її потрібно терміново доставити в лікарню. Негайно!

«Негайно» означало підняти в повітря «Дельту». Рівно місяць тому «Дельту» вже піднімали в повітря через Франческу, коли вона наділа собі на пальця підшипник. От і зараз Сара вже запитувала дозвіл командира бази на зліт. Замість відповіді полковник прибіг власною персоною.

— Що, знов? — хрипко перепитав він.

Франческа кволо всміхнулася.

— Взяли! Понесли! — скомандував доктор Стів.

Солдати переклали дівчину на ноші й понесли на злітний майданчик, де «Дельта» вже розкручувала лопаті.

Хтось поплескав мене по плечу й щось тицьнув у руки. Це була якась книжка й тоненькі дівочі окуляри. Вони якимось дивом уціліли. Я поклав їх у кишеню і побіг за ношами.

— Джорджіо, лети з напарницею! — сказав офіцер Баррел. — Я тебе прикрию із кейсами!

— Я повідомлю батьків! — Сара намагалася перекричати гуркіт вертольота, притримуючи рукою кепі, щоб його не здуло вітром. — Мабуть, буде потрібний новий одяг, цей весь у крові!

— Дякую! — сказав я.

— Стійте! Зачекайте! — до нас підбіг наш наставник, професор Рассел. — Я полечу з вами!

Весь час, поки ми летіли до Хірургічного центру штату Коннектикут, професор мовчав. Було видно, що він сильно нервувався.

Поки Стів і Франческа були на МРТ, ми з професором сиділи в приймальні й просто мовчали. Професор було спробував щось сказати, але потім махнув обома руками, як великий птах, і знову замовк. Задзвонив телефон. Це був старший брат Франчески, Патріціо.

— Що сталося?

— Мало що знаю. Поверталася зі стоянки, ніби врізалася в стовп…

— Як?!

— Гадки не маю!

— От чорт! Я вже їду до вас, хвилин через п’ятнадцять буду!

— Добре. Ми прямо на вході, корпус «В».

— Усе більш-менш нормально, якщо це можна вважати за норму, — доктор Джексон вийшов до нас після того, як із Франческою провели всі необхідні маніпуляції і відвезли в палату. — У неї розбитий ніс і струс мозку. Поки дисфункцій не спостерігаємо, але добу вона має провести тут, під моїм наглядом. Потім можна буде щось говорити. Зараз вона слабка й готується до сну.