Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Я хотів сказати…

— І він там пояснює, що жінок на керівних посадах менше, ніж чоловіків! — кипіла дівчина. — «Не здатні»! «Клепальниця Розі» ще під час Другої світової довела, що жінки здатні виконувати будь-яку чоловічу роботу!

«Клепальниця Розі» — це плакат Говарда Міллера. 1943 року він намалював дівчину в синьому комбінезоні, яка оголює лікоть у рішучому жесті. Зверху була намальована відома фраза «We Can Do It». Плакат закликав до тяжкої й наполегливої праці. Тоді, під час війни, жінки замінили чоловіків на виробництві.

— Але я хотів сказати… — намагався прорватись Баррел.

—  Bullshit! Довбане лайно! — злилася Франческа. — І ви ще його захищаєте!

— Та я й не думав його захищати! Дай мені договорити врешті-решт! — обурився Баррел. — Я просто хотів сказати, що дарма цього мудака звільнили зі скандалом — це ж ганьбище для країни! Порушив корпоративну етику і принципи — звільнили тихенько й на тому все! — висловився нарешті Баррел. І, дивлячись на Франческу, пробурчав: — Гаряча ти наша! Не дала старому свої два центи вставити!

— Вибачте, офіцере! — збавила градус напарниця. — Ні, навпаки, добре, що зробили розголос. Не можна такого замовчувати. Середньовіччя!

Сержант МакКарті поставила чашку з кавою на стіл і солодко потяглася:

— Та яке середньовіччя? Сувора реальність. Мій батько до останнього відмовлявся вірити, що його дочка-балерина пішла в армію. Повірив тільки тоді, коли я поїхала в Ірак! — Сара засміялась. — А пам’ятаєте, сер, як я вперше бігла марш-кидок і проходила смугу перешкод? На першій милі я здохла і впала в багно. Лежу я, каска на очах, рюкзак згори давить, гвинтівка впирається в груди. Нахиляється до мене полковник Вескотт і прямо у вухо мені горлає: «Піднімайся, красунечко, покажи цим нездарам, на що здатна МакКарті!»

Ми всі засміялися.

— А коли ми з місцевою поліцією потрапили в засідку бойовиків, то мене ці слова сильно виручили! — Сара зітхнула. — Тоді нам, дівчатам, ніхто не казав, що ми «не здатні». Я була солдатом. Я й тепер солдат. Хотіла б я побачити цього дурника з Google на моєму місці тоді, в бійні в Аль-Хатамі.

Ми всі замовкли. Тоді подав голос Вескотт:

— Чоловічий світ помирає. Помирає довго і в муках. Після «Клепальниці Розі» скільки років минуло? Відразу по війні чоловіки хотіли взяти реванш, але поламали зуби. Хоч іще кілька десятиліть намагалися вказувати жінкам, що їхнє місце на кухні й коло дітей. І при цьому тринділи про рівність та американську демократію, — полковник сьорбнув кави. — Рівність і демократія — це коли я обиратиму кандидатуру свого наступника, незважаючи на стать і керуючись лише діловими якостями. Колись говорили, що в жінок мозок менший, тепер цей йолоп із Google написав, що «жінки обирають соціальну й культурну галузь, тому їх мало на керівних посадах, і це правильно». Таких печерних поглядів багато, звісно. Ще багато. Але таких довбеників усе менше й менше. І вони всі вимруть. Як мамонти! — і полковник зареготав.

— Джорджіо вкусив мене за ногу! Це він так зі мною грався! І ще цей гімнюк роздер мою подушку! — розповідала Франческа по телефону старшому братові Патріціо.

Франческа покинула батьківський дім сім років тому, в перший день свого вісімнадцятиріччя, бо прагнула самостійності і не терпіла, коли хтось вказував їй, що робити. І це в них, як з’ясувалося, сімейне — троє її старших братів виїхали раніше. Велика батьківська хата спорожніла.

Сім років сеньйор Джіованні та сеньйора Карла жили самі, якщо не лічити старого ретривера Пенса, а дітей бачили по вихідних, коли ті з’їжджалися на обов’язкові в сицилійців сімейні обіди. Через тринадцять років, проживши довге й щасливе собаче життя, Пенс покинув цей світ. Батькам було самотньо, і Франческа вирішила подарувати їм компаньйона.

— Батьки скучають за Пенсом, і я вирішила подарувати їм нового собаку. Вони захотіли, бо в будинку стало так порожньо… Що ти про це думаєш?

— Чудове рішення. Без пса справді порожньо. І собака — чудовий компаньйон! — я одразу згадав Галю, яка завжди крутиться під ногами, лізе обніматися, і, хоч би що ти робив, ця життєрадісна і стрибуча боксерша завжди намагається потрапити у вир подій, заглядаючи тобі в очі своїми великими розумними очима.

Почалися пошуки. Франческа хотіла невеликого собаку, бо сеньйора Карла ходила з ціпком і не могла б упоратися із великим псом. Попри відчайдушні спроби Трейсі загітувати напарницю на йоркі, Франческа категорично відмовилася від такої пропозиції.