Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

До речі, про Джой. Ти питав, яку вона рибу випустила? Старий, вона випустила ВСЮ рибу, що ми (технічно я) вловили! Два жовтохвості (тунці. — Прим. Д. Б.), які йшли неподалік берега, камбала там усяка, смугастики (різновид sea bass), а ще ваху (wahoo. — Прим. Д. Б.) і чудовий марлін! Старий, марлін фунтів на двадцять! УСЕ це вона випустила в океан! Усе наше їдло на тиждень, а може, навіть і на довше! А їдло тут дорогезне, я тобі кажу. Дорожче, ніж у Лос-Анджелесі. Хоч австралійської баранини тут навалом.

А вона ще й не розуміла, чого я ображаюсь. Я їй пояснив, що вона зробила те саме, що вилити б в унітаз пляшку текіли. Вона розсердилася й цілий вечір зі мною не розмовляла.

Прибула нарешті її валіза. Старий, я тобі співчуваю. Те, що всі пов’язали цей чемодан із тобою, — це реальна реготня! Там же тільки труси, ліфчики і зброя! Шикарний набір, бггггггг.

Адаптація Джой проходить відносно спокійно. Поки що жодної бійки. Щоправда, хамить вона направо й наліво. В основному тим, хто намагається сказати їй компліменти. Один раз, правда, її хотів побити один козел, він до неї намагався лізти, а вона сказала, що, дослівно, «в тебе думка про себе така сама перебільшена, як і про розмір твого члена». Довелось втрутитися. Ти мене знаєш, ми, маорі, цілком дружелюбні, але якщо доведеться, то я можу й очі виколупати і з’їсти. До речі, маорі вірили, що в очах живе страх, а в печінці — сміливість.

Усі думають, що в Джой проблеми з контролем над агресією і воліють із нею не зв’язуватися. До речі, вона спустила свою першу зарплатню на бухло. Тому тепер ми живемо на мою. Що з цим робити, не знаю.

А ще, Джорджіо, поясни мені. Чому, коли я намагаюся до неї залицятися, вона з мене сміється. Ну добре, нехай. Але коли на мене звертають увагу інші дівчата, вона звіріє й зі мною не говорить. Якого хера, старий, поясни?!

Так і живемо.

P. S. Прикро, що Баррел іде від вас. Ми ніби далеко, але теж переживаємо.

Обнімаємо вас. Ваш Колін (ну і Джой, звісно).

Ви коли-небудь розмовляли з керівництвом матюками? Ну, не з безпосереднім керівництвом, а з «великими босами», які сидять у сяючих штаб-квартирах, у своїх пихатих скляних кабінетах? Ні? Боязко?

А ось Франческа це може запросто.

— Знову ця срань!

— Франческо, ти чого зранку лаєшся? Не виспалася?

—  Giorgio, caro mio , ну а як тут не сваритися? Від нас вимагають результату, так?

— Ну.

— Гну! Ми робимо цих п’ять дрипаних корекцій на день, так?

— П’ять — це наш максимум. Бо після активної зміни ми повинні впорядкувати документацію. Ми можемо й більше робити за ці чотири години. Але за решту робочого дня ми не поробимо звіти. А ще ж є адміністративні питання.

— Плюс тренінги з нової системи керування капсулами. І ти ще мене питаєш, чого я така зла?! Нам потрібні зміни процедури!

— Точніше, зміна в процесі рекордингу та звітності.

— І?

— Що?

— Джорджіо, не придурюйся! — Франческа підійшла до мене впритул і доволі відчутно тицьнула мене пальцем у скроню. — Ти тут тепер бос!

— Офіцер Баррел тут…

— Джорджіо! — її палець знов уперся мені в лоба. — Ти. Тут. Бос! Аргументуй. Пробивай. Пиши! Нам. Потрібні. Зміни! — і при кожному слові її палець із червоним нігтем боляче впивався мені в лоба.

— Франческо, якщо ти не перестанеш тицяти в мене пальцем, то проштрикнеш мені голову!

Палець уперся мені тепер межи очі, й напарниця швидко-швидко щось заговорила своєю мелодійною сицилійською говіркою. Я не знав усіх слів, але зрозумів, що це було побажання не бути дуже дотепним, бо інакше працюватиму в цирку.

Я обережно взяв її за пальця. І одвів його якомога далі від моїх очей.

— Я постійно пишу в штаб-квартиру записки і складаю перелік усіх необхідних нам змін! Що ти пропонуєш — поїхати в Г’юстон або у Вашингтон, і понаписувати їм це все на лобах? Чи як?

— Ну чого одразу «на лобах»? Можна пояснити доступно й написати нормальну записку, а не ті засохлі шмарклі, що ти пишеш.

Я хотів було запустити в дорогу напарницю чимось важким за ці «засохлі шмарклі», але втримався. Подивившись із-під лоба тяжким поглядом на нахабне й вередливе дівчисько, я тихо промовив:

— Добре, ragazza mia , ану покажи мені клас зі складання службових записок.

— Запросто! — прийняла виклик Франческа, сіла за мій комп’ютер і щосили затарабанила своїми наманікюреними пальчиками по клавіатурі.

Хвилин через п’ять текст «службової записки» був готовий. Записка як записка, на нашому офіційному бланку. Щоправда, стилем вона підозріло нагадувала лист запорожців турецькому султанові.