Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Аякже, це ж постійний канал, ми там навіть сеансу не закриваємо. У будь-яку хвилину ми на зв’язку.

— Бачиш?

— Та бачу…

— Як минула ваша зміна?

— Чудово! — відповів за двійку професор Рассел. — Сварилися регулярно, підірвали мікрохвилівку й забили унітаз. Нам інколи здавалося, що ви нікуди не від’їжджали, просто імена змінили.

— Чудово!

— Джорджіо, скажи мені, а чого ти вирішив назвати свою книжку мною?

— Бо ти, cara mia , наш ракетний двопаливний двигун, який рухає нас у просторі, наш малий трастер, що завдає нам правильну орієнтацію. Ти наша гравітаційна стала… Ти плачеш? Bambina , ти чого?!

— Джорджіо, за все моє життя ніхто про мене і всраного віршика не написав, а тут ціла книжка…

— Це ще не все, ще й друга буде!

— Я тебе вб’ю.

Зміна минула буденно — під кінець дня і мені стало ввижатися, що я нікуди не від’їжджав, що не було ніякого «Книжкового Арсеналу», презентацій і шаленого графіку. Але насправді все було не так.

— Слухай… Я тут спитати хотіла… А ти їм сказав?

— Сказав.

— І?..

— Кому треба, ті й самі здогадалися.

Напарниця охнула і затулила рота руками.

— А інші сприйняли як належне.

— Тобто?

— Тобто що ти така сама, як інші. Тільки…

— Тільки що?

— Тільки тепер вони знають, яка ти насправді.

* * *

— Ану розповідайте, як ви тут впоралися самостійно.

Колін гигикнув. Джой почервоніла.

Добігав кінця останній тиждень їхнього стажування у нашому командному центрі — серйозного й трохи нуднуватого новозеландця Коліна та маленької, але невгамовної японки Джой. Майже три місяці ця парочка виносила мозок нам і одне одному. Були сварки, скандали, бійка в пабі й навіть судовий процес, після котрого Джой послали на каторгуна громадські роботи.

Поки я був у від’їзді, а Франческа нарешті побула з батьками, Джой і Колін під наглядом професора Рассела провели один тиждень у «самостійному польоті».

— Та все було гаразд. Без жертв, — пробурмотіла Джой і ще більше почервоніла.

Джой, як усі японки, мала ніжну білу шкіру, що робила її схожою на порцелянову ляльку. І червоніла вона дуже смішно — плямами. Здалеку могло здатися, що дівчина підхопила лишай або має сильний авітаміноз.

— Як зміни проходили, без інцидентів?

— Ну, було разів два… — дивлячись у стелю, сказав Колін.

— «Разів два»! — процідила крізь зуби Джой. — Я так порахувала орієнтацію, що трохи не поставила сателіт догори дриґом!

— Ну, тут я винен, — Колін перевів погляд зі стелі на підлогу. — Я коли передавав Джой телеметрію, то перед кожним параметром поставив тире, отак: X—45’35’’ і так далі…

— А я, дурна, все порахувала з від’ємним значенням, — вичавила Джой, і червоні плями переїхали й згрупувалися у нижній частині обличчя, від чого воно стало схоже на польський прапор.

— Ваша телеметрія — це те, від чого ви танцюєте, тут будь-яка помилка фатальна, — почав я нотацію. — Колись я…

— Колись Джорджіо мені так само дав на аркушику телеметрію, і я точно так само порахувала якусь дурню! — засміялася Франческа. — Тільки там було незрозуміло, чи то Джорджіо кому не туди поставив, чи то муха насрала! — і напарниця залилася дзвінким сміхом.

Колін гигикнув.

— А взагалі, на станції телеметрії є кнопка «send». Наступного разу нею не нехтуйте, — продовжував я нотацію. — Один раз натис — і всі дані з яких завгодно точок у вас на станції. Станція ж і намалює вам точні координати в 3 D . Ви принаймні будете уявляти, як летить сателіт.

— Тепер тільки так, — погодився Колін. — Ми ж дивились, як ви стояли біля станції і просто переписували собі дані для розрахунків…

— Але перед тим ми надсилали їх собі на станції і проводили розрахунки там. А вже потім дублювали їх руками, щоб уникнути технічних помилок! — точно копіюючи інтонацію та міміку професора Рассела, сказав я.

Франческа, вловивши мої кривляння, розреготалася. Джой знову почервоніла, і плями переїхали вгору, від чого лице її стало нагадувати вже не польський, а індонезійський прапор.

— При будь-яких розрахунках, діти, піддавайте сумніву отриманий результат і завжди проганяйте його через станцію. «Захист від дурня» вам підкаже, чи хоч у припустимих межах ви рухаєтесь, — я завершив нотацію і подивився на студентів.

«Діти» глибокодумно мовчали.

— А що з мікрохвилівкою? — невинно спитала Франческа.

Колін перестав свердлити поглядом підлогу, підняв очі на нас і сказав: