Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Франческо, у мене тут сім’я, це по-перше, а по-друге, я дуже радий, що вернувся додому, а по-третє, перестань мене так називати, я не письменник, я оператор Центру управління польотами.

— Насправді ми тут усі тобою пишаємося. Поставити на вуха таку кількість народу — це мистецтво, я вважаю!

— Хто б казав.

— Що ти маєш на увазі?! — чорна брова напарниці полізла вгору. Льолєк розреготався.

— Я маю хорошого наставника, — я миролюбно всміхнувся. — Моя заслуга тільки в тому, що я переніс усе, що бачив, у текст. Нічого б не було, якби ти не запустила мені в голову бейсбольним м’ячем, якби не понаштрикувала в руку скалок, якби не зустріла скунса, якби…

— Якби ми не блювали в туалеті!

— Так. Саме так. Саме ми блювали. ОК, я згодний.

— О, не купився!

— Я добре засвоюю уроки.

У командному центрі попри те, що до початку зміни було ще хвилин сорок, зібрались усі (здебільшого після церемонії підняття прапора всі розходилися по своїх підрозділах і готувалися).

— Ми боялися, що ти не вернешся, — почала Сара МакКарті.

Почувши це від третьої поспіль людини, я не витримав:

— Давайте так. Ви серйозно вирішили, що я можу не вернутися на роботу? Ні, ви це серйозно?

— А що в цьому такого? — розвела руками начальниця зв’язку Трейсі. — Ти ж успішний письмен…

— Перестаньте мене так називати! Мені постійно здається, що ви з мене кепкуєте!

— Звикай, Джорджіо. Тепер ти мене розумієш, коли я кажу, що ти пишеш про мене, як про дурку?

— Франческо, ти ж чудово знаєш, що це не так!

— Та ми й не кепкуємо, — спокійно заявила Сара. — Людина в житті завжди повинна йти за успіхом.

— Тут є нюанси, — я схрестив руки на грудях, а якщо я схрестив руки на грудях, значить, мені є що сказати. — По-перше, моя сім’я тут. По-друге, там, де моя сім’я, там мій дім, правильно? А по-третє, не було б вас, не було б книжки. І, нарешті, я ж не сам писав цю книжку. Ціла команда працювала. Тому не дуже чесно присвоювати успіх собі. Та й узагалі, не людина йде за успіхом, а навпаки.

— Тобто ми можемо розраховувати на англомовний реліз?

— З чого такі висновки?!

— Ти ж сам кажеш, що не людина йде за успіхом, а успіх за людиною.

— МакКарті, з логікою в тебе все гаразд. Так, ми над цим працюємо.

Усі полегшено зітхнули.

— О, Джорджіо, добре, що ти приїхав! Тепер я спокійний.

— Професоре, хоч ви не кажіть, що теж думали, ніби я не вернусь!

— А що?

— Та ви тут усі збожеволіли з тією книжкою! — мені це подобалося дедалі менше. — Це всього-на-всього книжка! Я не народив сам дитину, в мене не відросла друга голова, і я не отримав Нобелівської чи Пулітцера. У вас якісь дивні побоювання, чесне слово!

— Джорджіо, я вас готував майже два роки і збираюся нарешті вернутись у свій університет до наукової роботи. От я й переживав…

— А не переживайте!

— А я переживав!

— А не переживайте! У нас, буддистів, є два стани: «переживати ще рано» і «переживати вже пізно». Мить, коли потрібно переживати, така коротка і невловима, що переживати взагалі нема сенсу. Хтозна, де ви, я чи Франческа будемо завтра. Ніхто не дасть гарантії. Отож ваші переживання марні. Ви виконали свою роботу на відмінно — підготували нас. А що буде далі — одному богу відомо. Поки що нічого не змінилося. Поки що. Але завжди треба бути готовим до змін.

— Твоя правда, синку, — тихо промовив старший офіцер Баррел. — Хто може знати? Я ось не знав, що простирчу в цьому командному центрі майже два десятки років. А воно он як вийшло. Я ж думав, що це тимчасова робота.

— У мене так із попередньою було! — засміявся я. — Мені мій учитель Чімітдорж-лама колись сказав: «Не прив’язуйся і не звикай. Це позбавить тебе страждань. Тільки сім’я та рідні варті прив’язаності».

— Правильно, — зітхнув Баррел. — Ти ж знаєш, я йду на пенсію. Просто хотілося допрацювати в приємній обстановці.

Мені раптом стало сумно.

— А-а-а! Джорджіо! — наші стажери Колін і Джой увірвалися в командний центр, ледь не збивши з ніг професора і старшого офіцера. — Ти вернувся!

— Та я якось і не збирався… — я вже здогадувався, до чого вони хилять — і помилився:

— А ми в цю п’ятницю відлітаємо… — сумно сказала Джой.

Усі замовкли.

— То good luck ! — зрадів я. — Нарешті в самостійний політ! Ви вже дорослі, здавайте на кваліфікацію — і вперед!

— Це так, але ж ми відлітаємо…

— Подумаєш big deal , — знизав плечима я. — Ви ж не на іншу планету відлітаєте, тим більше, ваш Командний центр у нас постійно буде на п’ятому каналі, правда, Трейсі?