Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Хіба? — щиро здивувався Патріціо, тримаючи в руках метальний ніж. — Це десь написано? Це схоже на заколку для волосся, моя мати такою користується.

— Це… — знову почала Джой, але Патріціо так наступив їй на ногу, що дівчина зойкнула з несподіванки.

— Це заколка для волосся. Шпилька. Як це японською, Джой?

— Кандзасі… — ошелешено прошепотіла дівчина.

— Я не у вас питаю! — оговтався нарешті капітан. — А в неї!

— Вона мій клієнт і не зобов’язана відповідати на ваші запитання. Ви слідчий? — перейшов Патріціо в наступ.

— Ні.

— Отож!

— Усе одно, це метальний ніж, — уперся капітан.

— Ви можете це довести? — глузливо спитав адвокат. — За якими критеріями ця шпилька потрапляє в категорію «метальний ніж»?

— Це й так видно!

— Ну, знаєте… Якщо бугай важить під двісті фунтів і носить бороду, то це не означає, що він має сталеві яйця, якщо він вийшов боротися проти цієї дівчинки, яка, підозрюю, легша за нього більше ніж удвоє.

— До речі, — спитав капітан, — як тобі вдалося так хрякнути Нейтона об стойку, що він відрубався?

— Ну… Тут така річ… Що більший і важчий противник, то важчі в нього будуть ушкодження, бо сила, яку він спрямовує проти мене, насправді обертається проти нього самого…

— Тобто, капітане, фактично, він сам себе, як ви правильно висловилися, «хрякнув». Це був самозахист! — підсумував Патріціо.

— А в тебе вистачить грошей на цього адвоката? — спитав капітан, звертаючись до Джой і розглядаючи листа з регаліями старшого брата Франчески.

— Це залежить від того, скільки вона отримає за моральні збитки від тих, хто спровокував її на бійку, — спокійно відповів Патріціо.

Капітан аж крекнув.

— Гей, Віллі, це ж сицилійці з Віндзора, дай їм спокій! — крикнув хтось із глибини відділку.

— Та я що, нехай собі йдуть. Дивно, як сюди ще якудза не приїхали!

— Я записую нашу розмову на диктофон, — попередив Патріціо капітана.

— Та я що? Я нічого, я пожартував! Хлопці справді самі винні, що там казати…

Ми вийшли з відділку.

— Я із Джой їду в суд. Зараз нас прийме суддя, і я внесу за неї заставу, — сказав Патріціо.

— Скільки?.. — прошепотіла Джой. — Я сама заплачу.

— Це не твоя турбота, дівчинко, — сказав Патріціо. — Тепер я твій адвокат. А ви можете їхати на роботу. Скажіть, що Джой сьогодні не буде, вона буде завтра.

— Я поїду з нею, — твердо сказав Колін.

— Не маю заперечень, — завченою фразою і доволі сухо відповів адвокат. — І не нервуйтеся, все буде гаразд. Я беру цю справу.

Чомусь я впевнений, що все таки буде гаразд.

Раз на тиждень у нас бувають підсумкові збори нашого невеличкого колективу, де ми у вузькому колі можемо сказати все, що думаємо про роботу одне одного. І коли на ці засідання приходить хтось із HR , (а «хтось» — це переважно Еліс), я завжди хвилююся.

Бо попри те, що ми виконуємо свою роботу добре, відгуки про нас часто бувають жахливі: «Джорджіо і Франческа знову сварилися», «Діти знову скандалили», «Сваряться на різних мовах в ефірі», «Дражнили Г’юстон», «Зіпсували whiteboard ». Тобто, як ви зрозуміли, з поведінкою в нас повний гаплик.

Бачу, тепер нам із Франчессіною не буде так самотньо.

Нікого ми цього ранку так не чекали, як нашу Джой! Чутки про її суботні й понеділкові пригоди розлетілися по авіабазі, як бісер по кахлях. Уся зміна на центральному КПП на чолі з сержантом Маковскі вийшла, щоб потиснути їй руку. Льолєк особисто супроводжував тендітну японку на церемонію підняття прапора.

Оскільки Джой дуже переймалася через свій суботній шлях самурая, чи, точніше, шлях «онна-буґейся», жінки-самурая, всі намагалися якось бідолашну розрадити. Хлопці з повагою тиснули її маленьку порцелянову, ніби в ляльки, ручку, а дівчата розчулено обнімали. Джой явно не очікувала такого прийому і ледь не розплакалася, не перестаючи, одначе, при цьому церемоніально всміхатися.

Коли ми нарешті закрились у командному центрі, я посадив Джой на своє місце — причому дівчина вклонилася мені як начальникові, чим неабияк мене засмутила, — а ми всі сіли навколо й приготувалися слухати.

— Та що розповідати? Колін уже все розповів… — почервоніла Джой.

Ви коли-небудь бачили, як червоніють японки зі шкірою кольору найтоншої у світі порцеляни? Я вам не опишу — це треба бачити.

— Ми знаємо інформацію тільки з одного джерела, а цього недостатньо, — згадав я своє журналістське минуле. — Мене, як твого наставника (я натис на слово «наставник»), турбує, якого біса ви не подзвонили мені, Франчесці або докторові Расселу?