Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Ще в суботу?!

— Ну, так…

— Коліне! Якого чорта ти не подзвонив мені або Франчесці?! Докторові Расселу або Еліс?! То Джой із суботи в поліції?!

— Так…

— Коліне, щоб тебе так і сяк! Де, в якому відділку вона сидить?!

— У Ґренбі…

— З нею все в порядку?!

— Франческо, якби з нею було не все в порядку, вона б зараз була в лікарні, а не в буцегарні. Ох, Коліне. А тепер спокійно й по порядку розповідай, як ви дійшли до такого життя.

Колін сумно зітхнув і почав свою розповідь. Порівняно з тим, що він нам розповів, президентські вибори в деяких країнах здалися нам мишачою метушнею під килимом.

Романтичний Колін хотів просто прогулятися у незнайомому містечку, бо стажери приїхали сюди щойно на початку березня і ще не встигли до пуття освоїтися. Але був якраз День святого Патріка, і Джой захотіла піти у справжній ірландський паб і випити пива «Ґіннес», а то й чогось міцнішого.

— Вона потягла мене в той паб, — похмуро розповідав Колін. — Ми зайшли, а там реально голці ніде було впасти.

Я дуже розумію Коліна. У далекому 2010 році, коли я вперше приїхав у США, ми з Яркою, її братом Юрою і його дружиною Наташею подались у місцевий паб у Баффало. Транслювали якийсь хокейний матч, і народу в пабі було наче в київській маршрутці. Поки ми йшли до стойки, мене встигли по-дружньому вдарити в плече, обняти й тицьнути під ніс кухоль пива. Дуже інтимна й тісна атмосфера там панувала, скажу я вам. А якось я зайшов у паб у старій Александрії, на Кінґ-стріт, що біля самого Вашингтона. Виявилося, що то паб лише для поліцейських. І за півгодини я вже сидів у товаристві копів, які поїли мене шотландським віскі і, дихаючи перегаром мені в обличчя, кричали про одвічну дружбу між США, Україною та всіма монголами світу.

Приблизно в таку атмосферу й потрапили Колін із Джой.

— Ви багато випили? — спитав я.

— Не «ми», а Джой, — тяжко зітхнувши, сказав Колін.

— І скільки Джой випила?

— Я не лічив… Спочатку «Ґіннес», потім перейшла на віскі…

— Омайґад, можу собі уявити!

— Рахунок був доларів на дев’яносто. Причому я взяв тільки кухоль «Ґіннеса».

— Прекрасно. І що було далі?

— А далі якийсь тип став мені казати, що я повинен берегти «цю пташку», бо вона «занадто багато цвірінькає».

— А йому яке діло? Джой його зачіпала?

— Та ні, ми просто сиділи за стойкою, розмовляли, я щось розповідав, а Джой просто голосно сміялася. І все, клянуся, це все! Ми нікого не зачіпали!

— Добре, спробую тобі повірити. А далі що було?

— Той висловився на адресу Джой, а я сказав, що це не його собаче діло.

— Правильно, пишаюся тобою. А ще далі?

— Ну, він мені сказав, щоб я до нього не ліз, а потім Джой сказала, щоб він від мене відчепився, а то вона відірве йому голову і встромить її йому в дупу.

— Просто блискуче! — не витримав я. — Просто шик, блиск і красота! А далі?!

— Той іржав. І сказав їй, що нехай спробує.

— Омайґад, — Франческа затулила обличчя руками. — Джой займалася дзюдо!

— От вона його й гахнула головешкою об стіл!

— Сильно?

— Вирубався.

— Чудово.

— А потім із їхньої компашки підтяглися чуваки. І Джой сказала, що вона їх усіх тут уриє.

— Уже була така вгашена?

— Та була. І, що характерно, ніхто на неї не злився, просто їм не вірилося, що така дрібна японка могла вирубати їхнього дружбана.

— А він був великий?

— Фунтів з двісті.

— Омайґад.

— Вони й спитали, чи може Джой повторити. Укладали парі.

— І?

— І вона повторила.

— Успішно?

— Один одразу полетів. Другому руку поламала.

— Сильно?

— Та таке. Вигнулася в протилежну сторону.

— А в підсумку?

— Зламана рука, зламана ключиця, два ребра й один струс мозку.

Щоб ви розуміли: Джой — це метр шістдесят щонайбільше і вага кілограмів п’ятдесят.

— А далі?

— А далі приїхала швидка. І поліція теж. Поліція її ще й не зразу взяла.

—  Pizdiets! — сказала Франческа.

Я докірливо подивився на неї. Дівчина затисла собі рота руками.

— Франческо, мені тут порадили, щоб я замість твого вульгарного «pizdiets» навчив тебе слову «torba».

—  Torba? Що це таке?

— Торба — це така сумка. Найчастіше з матерії, носиться або за плечима або через плече.

— Просто сумка?

— Просто сумка. А що?

— У ній хоч би лайно носять?

— Чого лайно?!

— А чого я тоді маю говорити «torba» замість «pizdiets»?!

— Справді, — мені не було чим крити, і я повернувся до Коліна. — Добре ж ви погуляли!