Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

Сара вкотре почервоніла.

— Дитячий садочок! — пробурчав Рассел і додав: — Навіть гірше — Національне управління з аеронавтики і дослідження космосу!

* * *

Вигляд у Франчески був стурбований. Ба більше, вигляд був такий, ніби за нею женеться цілий загін головорізів. Дівчина нагадувала натягнуту струну: зачепи її — і вона задзвенить!

— Чессіно, cara mia , у тебе все ОК?

— Ну… мабуть… — брехати Франческа не вміла. Точніше, говорити вона могла все, що завгодно, але очі, ці великі чорні промовисті очиська, обрамлені пухнастими віями, і ці чорні, мов вороняче крило, брови говорили всю правду. І говорила раніше, ніж вона вилетіла б через її яскраво нафарбовані губи.

— Що сталося? — я зрозумів, що пора хвилюватися.

— Ну… Я навіть не знаю, як сказати…

— Ти просто почни. У процесі сформулюєш.

— Я підходила до нашого корпусу, а тут компресор, труба, і вона так дивно мовчала, а компресор працював, і полковник, він… Я просто спитала, а він подивився туди і…

У цю мить ми почули в коридорі чиїсь важкі кроки. Франческа білкою прошмигнула під свій стіл і звідти пискнула:

— Мене тут немає!

— Щось я не… — пробурмотів я.

Двері кабінету відчинились, і зайшов полковник Ґвінн.

— Доброго ранку, Джорджіо!

— Доброго ранку, сер! — я подивився на полковника уважніше і, здається, здогадався, в чому халепа — навколо лівого ока в полковника чорніло майже ідеальне коло. Ніби хтось дуже акуратно накреслив його за допомогою циркуля та вугільного олівця. Здалеку ввижалося, що новий командир начепив старомодний монокль. До образу шляхетного джентльмена не вистачало хіба що циліндра та акуратно закручених вусів.

— Джорджіо… До речі, а чому ви Джорджіо? На вашій табличці написано зовсім інше.

І справді, на латунній табличці, яку я ношу на лівому боці форми, написано «Vasiliev. A.». Ані найменшого натяку на Джорджіо.

— Емм… Я монгол. І в мене два імені, перше — Андрій, а друге, родове — Дорж. Але моя напарниця прочитала його на свій лад, замість Dorje — Giorgio . Так мене й почали всі звати, сер!

— Гм, цікаво, — з цілком серйозним виразом обличчя сказав Ґвінн. — До речі, а де ваша напарниця?

Я у повному відчаї подивився на стіл, під яким ховалася дівчина.

— Гадки не маю, сер! Щось сталося?

— Та сталося. Дивно, я був упевнений, що вона зайшла в кабінет, я ж ішов за нею.

Я затривожився. Франческа якимось чином розмалювала полковника й тепер від нього ховається! І я вкотре покриваю цю збитошницю.

— Гадки не маю, сер! — повторив я, розуміючи, що кожне слово, яке вилітає з мого рота, це цвях у труну. — Може, вона в туалет пішла?

— Як вернеться, передайте, що я хочу бачити її у своєму кабінеті!

— Так, сер!

— На все добре.

Ні хріна собі день почався.

— Франческо, ану вилазь! — зашипів я, щойно двері за полковником зачинилися. — Що це все значить?! Це ти так полковника розмалювала?!

— Ні! Тобто формально не я. Але загалом — я… — долинуло з-під стола.

— Вилізай, кажу! — суворо звелів я. — Розказуй, заради чого я збрехав полковникові.

Франческа повільно вилізла з укриття й розгублено подивилася на мене.

— Джорджіо, я ні в чому не винна.

— Хто б сумнівався.

— Правду кажу!

— Як ти намалювала полковникові таке коло навколо ока?

— Це не я, це він сам!

— А чого він на тебе полює?

— Бо він думає, що це я!

— Стоп! Я нічого не розумію. «Він сам, але вважає, що це я!» Ти малювала його рукою, чи як?

— Та не малювала я! То все труба!

— Яка труба?

— Від компресора!

Я відчув, що в мене закипає мозок.

— Так. Давай спокійно і спочатку.

Франческа зітхнула зі схлипом й почала:

— Я підходила до корпусу. Чую, а повітряний компресор, той, що ганяє повітря в нашому корпусі і в бункері під ним, якось дивно виє. Якщо раніше він працював так: «бур-бур-бур-бур», то сьогодні так: «ві-і-і-і-в-і-і-і-в-і-і-і-і…».

— Перестань, я тебе зрозумів!

— І з димарика від двигуна нічого не вилітало. Я подумала, що його чимось забило. Поряд проходив полковник. Я привіталася, сказала: «Доброго ранку, сер!» Він мені відповів, сказав: «Доброго ран…»

— Та яка, в біса, різниця, що він там сказав! Як ти йому таке коло вліпила?!

— Я сказала, що, мабуть, димарик чимось забитий. І попросила його туди подивитися!

Я сів на стілець. Від реготу не те що говорити, а й дихати не міг.

— Ну він і подивився… А потім я злякалась і втекла…

— А пізніше він подивився в дзеркало й вирішив, що ти його розіграла, а тепер викликає тебе на ешафот!