Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Війна прийшла у Лемберг через три роки після переїзду сюди родини Герша. Лаутерпахт був у Лембергу, коли місто у вересні 1914 року окупували росіяни, а імператор Микола отримав новини про те, що австрійців повністю розгромлено і вони «відступають у цілковитому безладі» {88} 88 [9] «відступають у цілковитому безладі»: Lemberg Battle Terrific// New York Times —1914, 4 вересня. — 3. / [c. 121] . Це було посилання на велику битву, у якій, імовірно, було вбито Леонового старшого брата Еміля.

«Нью-Йорк Таймс» повідомляла, що російські «загарбники» продемонстрували «доброту», не чіпали церкви і «невеличкі придорожні доми молитви» {89} 89 [10] «невеличкі придорожні доми молитви»: Russians Grip Galicia// New York Times. — 1915, 18 січня. / [c. 121] , дозволивши Лембергу на тлі кривавого свавілля війни залишитись таким же мирним і сповненим активного життя, як Лондон.

У червні 1915 року австро-угорське військо з допомогою німецьких вояків відвоювало місто, викликавши «вибух дикої радості {90} 90 [11] «вибух дикої радості»: Great Jubilation over Lemberg’s Fall// New York Times. — 24 червня, 1915. / [c. 121] по всій Австрії і Німеччині». Через місяць Лаутерпахта призвали на службу до австрійського війська, хоча, здається, він більшість часу провів на постої у батьковій лісопильні. Один із друзів бачив його там у технічному приміщенні з двигунами, де він, заглибившись у книжки, «не помічаючи» звуків {91} 91 [12] «не помічаючи» звуків: Elihu Lauterpacht, Life of Hersch Lauterpacht, 20. / [c. 121] механізмів і війни, самотужки вивчав французьку та англійську. Лаутерпахт вів докладні нотатки, які зараз знаходяться в його сина, де записував прочитані книжки з найрізноманітніших галузей, зокрема з економіки і військової справи, релігії та психології, «Багатство народів» Адама Сміта і наукову працю з марксизму. Музика була для нього втечею, особливо Бах і Бетховен, які стали його пристрастю і втіхою на все життя. Казали, що він має «феноменальний слух і музичну пам’ять» {92} 92 [13] «феноменальний слух і музичну пам’ять»: там само, 19. / [с. 122] , але його гра не вийшла за межі Крейцерової сонати двома пальцями.

Коли прийшов час обирати, на кого вчитися в університеті, батьки переконали його піти шляхом старшого брата. Восени 1915 року він вступив на юридичний факультет Лемберзького університету.

У публікаціях про життя Лаутерпахта можна знайти небагато інформації про той час, коли він вчився в університеті, які він вивчав дисципліни, де тоді мешкав, тож я вирішив покопатися в міському архіві Львова. Без знань польської та української, я поклався на допомогу Ігоря та Івана, прекрасних студентів того ж юридичного факультету, на якому століття тому навчався Лаутерпахт (Іванова дисертація на тему радянської військово-морської бази у Севастополі в Криму виявилася доречним дослідженням, збігшись у часі з поновленням територіально-загарбницької активності Росії, яка цього разу завершилася незаконною окупацією Криму). Зрештою, Іван допоміг мені натрапити на слід, який привів до Державного архіву Львівської області, розташованому у величній будівлі з меандричними формами.

Площа Музейна, на північ від міської Ратуші, була мені знайомою. Це місце барахолки, бібліотеки просто неба, де продають поштівки, газети і книги, які дають повне уявлення про просякнуте болем й стражданнями життя міста у двадцятому столітті.

Поки я рився у речах з австро-угорського періоду, польських листівках, перебирав кілька єврейських предметів та друків на ідиші, мій син придбав радянський годинник із зозулькою (синьо-червоний з металевими елементами). Найвартіснішими — якщо брати за мірило ціну — були речі з трирічного періоду панування нацистів: мені впав в око темно-зелений, характерної форми, Stahlhelm (сталевий шолом) зі свастикою з одного боку і символом SS з другого, але продавець засичав на мене, коли я підібрався надто близько.

Державний архів займає ветху будівлю вісімнадцятого століття, що примикає до колишнього домініканського монастиря, частини барокової церкви Пресвятої Євхаристії. За радянської влади церква слугувала музеєм релігії та атеїзму. Нині — це храм Української Греко-Католицької Церкви. На вході сидить бабуся у хустці. «Що вам потрібно?» — вигукнула вона. Іван чітко сказав пароль: «Архів», вельми авторитетно. Нам дозволили пройти. Секрет полягає у тому, аби не зупинятися і йти далі.

Через внутрішній дворик із зарослим розарієм, а потім піднявшись металевими сходами з намоклим від дощу килимком, ми дісталися читальної зали. Я зайшов з Іваном на перший поверх, де не було жодних вказівників і лише коридори з вимкненим освітленням, вздовж стін — документальні залишки епох, які пережив Лемберг: остаточний відступ австро-угорського війська, листопад 1918 року; проголошення незалежної, але недовговічної Західноукраїнської Народної Республіки, теж листопад 1918 року; оточення радянського Львова німцями, червень 1941 року; наказ Ганса Франка про включення Галичини до свого Генерал-губернаторства, серпень 1941 року; ще один наказ — про закриття у місті Лемберг усіх шкіл та університетів, вересень 1941 року.