Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Все ж Леон дочекався хоч якоїсь обнадійливої новини. У квітні, після шести років, упродовж яких він не бачився зі своїм другом Максом, він знайшов одну адресу у Нью-Йорку і написав туди листа. У липні отримав відповідь. Радість через відновлення зв’язку була змішана зі страхом за невідому долю інших членів родини. «Поки немає жодних поганих новин {77} 77 [66] «Поки немає жодних поганих новин»: Макс Купферман — Леонові Бухгольцу, 9 травня 1945 року, у базі документів. / [с. 109] , — писав Макс Леонові, — я не втрачатиму надії. Які новини про твою сім’ю?» — цікавився Макс. Він перелічив тих, від кого чекав звістки, включно з його зниклими братами. Лист закінчувався засвідченням теплих почуттів, заохоченням Леона і Рити перебиратися до Америки і пропозицією допомогти у цьому з візами. У липні 1946 року Леон та Рита зареєструвалися в американському консульстві Парижа для отримання дозволу емігрувати до США. Рита зареєструвалася як австрійка, Леон — як поляк.

Приблизно тоді «Ле Монд» та інші газети повідомляли, що союзники обговорюють можливість створення міжнародного трибуналу для проведення судового процесу над головними нацистами. Результатом перемовин стало таке рішення: трибунал матиме вісім суддів, двоє з яких французи. Леон, імовірно, знав одного з них {78} 78 [67] Леон, імовірно, знав одного з них: Робер Фалько, французький юрист, народився 26 лютого 1882 року, помер 14 січня 1960 року. Його докторська дисертація, над якою він завершив працювати у 1907 році, була присвячена «обов’язкам і правам відвідувачів театру». / [с. 109] принаймні на ім’я, це був Робер Фалько, колишній суддя апеляційного суду Парижа.

У жовтні 1945 року перед трибуналом було висунуто офіційне обвинувачення щодо двадцяти двох підсудних. «Ле Монд» на своїх сторінках описував діяння, в яких їх звинувачено, і звернув увагу на новий злочин — «геноцид». «Які ознаки цього злочину, — цікавиться газета, — і де він бере свій початок?» Відповідь на це питання було отримано під час інтерв’ю з чоловіком, який, як казали, винайшов цей термін. Це був Рафал Лемкін, американський професор. Відповідаючи перед журналістом на питання про практичні наслідки, Лемкін послався на події, що мали місце у Відні і Польщі, з якими так тісно був пов’язаний Леон. «Якщо у майбутньому держава діє у такий спосіб, який має на меті знищити національну чи расову меншину серед свого населення, — розповідав Лемкін французьким читачам, — особу, яка вчинила цей злочин, може бути заарештовано, якщо вона покине межі своєї країни» {79} 79 [68] «Якщо у майбутньому»: Borel Robert. Le crime de genocide principe nouveau de droit intemational// Le Monde. — 1945, 5 грудня. / [c. 110] .

Посилання на події у Відні і Польщі знову нагадало Леонові про родину, від якої не було жодної звістки. Його батько Пінкас і його брат Еміль наприкінці 1914 року вже були мертвими, але що сталося з тими, хто залишився у Відні, Лемберзі і Жовкві?

Тоді, 1945 року, Леон не мав жодної інформації, але тепер я її мав. Він ніколи не казав мені, що тих, кого він пам’ятав з дитинства, усіх без винятку членів великої галицької родини Бухгольців і Флашнерів, було вбито. З усіх сімдесяти чи більше членів сім’ї, які жили у Лембергу і Жовкві, коли розпочалася війна, вижила лише одна людина — Леон, усміхнений хлопець з великими вухами.

Леон ніколи не розповідав мені про той період і ніколи не згадував про будь-кого з цих членів родини. Лише тепер, внаслідок того, що я прийняв запрошення прочитати лекцію у Львові, я почав усвідомлювати той масштаб спустошення, з яким він жив решту життя, яке добігало до кінця двадцятого століття. Людина, яку я пізнав у другій половині його життя, була останнім представником тих старих галицьких часів. Ось чому я з дитинства пам’ятаю цю тишу, мовчанку, яка панувала у невеличкій квартирі, в якій вони жили з Ритою.

З тих кількох документів і фотографій я зміг відтворити обриси зниклого світу. Було багато прогалин, і не лише щодо окремих осіб. Я зауважив, що серед Леонових паперів відсутні листи між ним і Ритою, які б містили ніжні слова один одному. Своїй «золотій дитині» Рита засвідчувала теплу любов, але якщо йшлося про схожі почуття у листуванні з Леоном, то про це не залишилося жодного письмового сліду. Таке ж — у листах Леона.

Я мав відчуття, що щось ще втрутилося у їхнє життя, перш ніж почалася розлука у січні 1939 року. Чому Леон поїхав з Відня сам? Як дісталася Парижа його маленька донечка? Чому Рита залишилася і не поїхала з ним? Я повернувся до документів, шукаючи зачіпки на клаптику паперу з адресою міс Тілні і на тих трьох фотографіях чоловіка у метелику.