Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Що робив Леон у такій компанії?

Одна підказка з’явилася після ідентифікації тих, хто був похований на меморіальному цвинтарі « Carré des Fusillés ». Серед страчених там активістів {74} 74 [63] Серед страчених: Організація Вільних стрільців і партизанів Робочої сили еміграції була створена у 1941 році. Дивись Stéphane Courtois, Denis Peschanski, and Adam Rayski, Le sang de l’étranger: Les immigrés de la MOI dans la Résistance (Fayard, 1989). Розгляд судової справи проти двадцяти трьох членів організації перед німецьким військовим трибуналом розпочався 15 лютого 1944 року у готелі «Континенталь». / [с. 106] було двадцять три учасники Французького опору, члени організації «Вільних стрільців і партизанів Робочої сили еміграції» ( Franc-Tireurs et Partisans de la Main d’Oeuvre Immigrée ), бійці-іноземці, які жили у Парижі. До цієї групи входило восьмеро поляків, п’ятеро італійців, троє угорців, іспанець, троє французів і двоє вірмен, одним з них був Місак Манушян, керівник групи. Єдиною жінкою була румунка. Половину групи складали євреї.

Двадцять трьох членів групи Опору було затримано у листопаді 1943 року. Через три місяці по всьому місту, а також і в інших частинах Франції з’явилися яскраво-червоні плакати з іменами і обличчями учасників Опору під зухвалим заголовком «Військо злочинців» ( L'armée du crime ). Це був знаменитий червоний плакат ( L'afflche rouge ), який закликав парижан полювати на цих іноземців, поки вони не знищили Францію, її жінок і дітей. «Цими діями завжди керують іноземці, їх здійснюють переважно безробітні і професійні злочинці, а надихають їх завжди євреї», — зазначалося на звороті плаката {75} 75 [64] «Цими діями завжди керують іноземці»: З цим плакатом (титульна сторона і зворот) можна ознайомитись за веб-адресою: http://fr.wikipedia.0rg/wiki/Affiche_r0uge#/media/File:Affiche_r0uge.jpg . / [с. 107] .

Через кілька тижнів по тому, у лютому, усіх членів групи, за винятком однієї особи, було страчено. Їх розстріляли у фортеці Мон-Валер’єн і поховали на цвинтарі Іврі, а де Голль відвідував їхні могили у товаристві Леона. Цією винятковою особою, яка на короткий час уникнула смерті, була Ольга Банчик, єдина жінка в групі. Їй стяли голову у Штутгарті через кілька тижнів, у її тридцять третій день народження.

Пам’ять про ці страти було увіковічено в поемі Луї Арагона «Червоний плакат». У своєму вірші, написаному 1955 року, поет спирався на останній лист Манушяна своїй дружині. Ті рядки пізніше надихнули відомого співака Лео Ферре написати пісню, яка була мені добре відома ще з дитинства, мабуть, тому що Леон її знав:

Коли де Голль відвідував могили, Леон був серед його оточення. Чи був він знайомий з тими двадцятьма трьома? Одна людина на плакаті була мені відома, це Моріс Фінгерцвейг, польський єврей, якому було лише двадцять, коли його стратили.

Я упізнав це ім’я, бо пригадав Люсетт, подругу дитинства моєї матері. Коли закінчилася окупація, вони щоранку разом йшли до школи. Потім вона вийшла заміж за Люсьєна Фінгерцвейга, кузена страченого юнака. Чоловік Люсетт згодом розповів мені, що Леон контактував з групою, але не міг додати жодних подробиць. «Ось чому на цвинтарі Іврі він був ближче до тієї частини процесії, яка йшла попереду», — пояснив Люсьєн.

Коли окупація Парижа завершилася, доля Мальке, Густи, Лаури чи будь-кого з членів родини з Лемберга і Жовкви Леонові була невідома. Газетні статті повідомляли про масові вбивства у концентраційних таборах. У пресі почали з’являтися назви таких місць, як Треблінка та Аушвіц. Леон, мабуть, боявся найгіршого, але сподівався на краще.

Створювалися нові організації. У березні 1945 року Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет заснував Єврейський комітет соціальної допомоги і відбудови ( Comité Juif d'Action Sociale et de Reconstruction ). Коли 30 квітня Леон дізнався новини про самогубство Гітлера, він працював у цьому Єврейському комітеті, який розташовувався в центрі Парижа, у готелі Лютеція, колишній штаб-квартирі гестапо. Через тиждень генерал Альфред Йодль підписав Акт про безумовну капітуляцію. У липні Леона призначили керівником одного з відділів комітету. Втім, з документа, який зберігся серед його паперів, вицвілого посвідчення особи сірого кольору, було незрозуміло, якого саме відділу. Леон ніколи не розповідав мені про цю організацію. Лише казав, що вона постала з руху Французького Опору і займалася реінтеграцією біженців і уцілілих в’язнів концентраційних таборів у післявоєнне життя. Спогади моєї матері про ті часи обмежувалися згадкою про те, як до них на вулицю Броньяр час від часу приходив якийсь чоловік або жінка, щоб разом пообідати і поспілкуватися. Не один і не одна тоді наклали на себе руки.