Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Першим повішали Ріббентропа; Франк перемістився у послідовному порядку вище на п’яту позицію. Смертний вирок було виконано у спортивній залі Палацу правосуддя, куди його супроводжував американський військовий священик Сікст О’Коннор. Знервований, він пройшов через внутрішній дворик суду до спортивної зали. Коли йому на голову вбирали чорний мішок, він заплющив очі і гарячково ковтав повітря. Він сказав кілька останніх слів. {666} 666 [116] Він сказав кілька останніх слів: Kingsbury Smith, «The Execution of Nazi War Criminals», International News Service, 16 жовтня 1946. / [c. 520]

Кореспондент «Таймс» Р. Купер, коли пізніше того дня з’явилися новини про повішання, був у Франції. «Звістка про кінець застала мене у невеличкому ресторані Парижа», — написав він у своїх спогадах. Музиканти бренькали композицію « Insensiblement », яка згодом стане улюбленою мелодією Джанґо Рейнхарда. Фотографії повішаних, зокрема й Франка, було надруковано на останній сторінці вечірньої газети, і в ресторані усі охочі могли їх побачити.

— Ça, c’est beau à voir , — пробурмотів господар. — Ça, c’est beau . {667} 667 [117] Ça, c’est beau: John Cooper, Raphael Lemkin, 301. / [c. 520]

А потім ліниво перегорнув сторінку.

За кількасот миль звідти, поблизу невеличкого селища Нойгаус-ам-Шлірзе у Баварії, молодші діти Ганса Франка були у дитячому садку. Бріґіт Франк забрала їх після обіду у день повішання.

— Моя мати прийшла вбрана барвисто, по-весняному, щоб повідомити нам, що наш батько тепер на небесах, — згадував Ніклас. — Мої сестри і брат почали плакати, а я мовчав, тому що тепер знав, що це сталося. Гадаю, саме тоді я почав відчувати сильну образу і відтоді холодно реагував на це сімейство.

Через багато років Ніклас зустрівся з Сікстом О’Коннором, капеланом, який супроводжував Франка до спортивної зали. «Ваш батько ішов на шибеницю посміхаючись, — розповів йому капелан. — Навіть у тюремній камері Нюрнберга, — додав він, — ваш батько боявся вашої матері».

Ніклас не забув той день, про який часто думав. Разом ми відвідали порожнє крило Палацу правосуддя, де була в’язниця, і посиділи у такій самій камері, як та, де тримали його батька.

— Кумедна річ, — сказав Ніклас, — коли вони зайшли, щоб забрати мого батька на шибеницю і відчинили двері, мій батько стояв на колінах. — Ніклас клякнув, щоб продемонструвати мені це.

— Він сказав священикові: «Отче, моя мати, коли я був маленьким хлопчиком, моя мати перехрещувала мене щоранку, як я виходив з дому до школи». — Ніклас перехрестився на чолі. — «Будь ласка, зробіть зараз так само», — попросив Франк священика.

Ніклас запитував себе, чи це часом не була вистава.

— Можливо, це був один із тих моментів, дуже близьких до шибениці, до смерті… він знав, що не переживе ніч на шістнадцяте жовтня, можливо це було справді щиро, це була єдина і остання щира річ, яку він зробив».

Ніклас замовк на хвилю, а потім продовжив:

— Він хотів знову бути невинною дитиною, яким він був, коли мати вранці благословляла його хресним знаменням.

Він знову замовк, а тоді сказав:

— Я вперше про це подумав. Гадаю, він хотів бути знову маленьким хлопчиком, який ще не зробив жодних цих злочинів.

Все ж Ніклас не мав жодних сумнівів у нещирості батькового часткового визнання провини у залі суду і не вірив у жодні заперечення проти його повішання.

— Я проти смертної кари, — сказав він без емоцій, — окрім як для мого батька.

Під час однієї з наших розмов він згадав лист, який його батько написав д-ру Зайдлю, своєму адвокату, ввечері напередодні страти.

— Він написав: «Я не злочинець». — Ніклас з відразою вимовив ці слова. — Так що насправді він відмовився від своїх слів, від усього, у чому він зізнався під час процесу.

Коли ми говорили про їхню останню зустріч, про розмову з капеланом, про мовчазну твердість його матері, Ніклас запхав руку до нагрудної кишені свого піджака і дістав звідти шкіряний гаманець.

— Він був злочинцем, — сказав тихо, виймаючи з гаманця маленьку чорно-білу фотографію, потерту й вицвілу. Він передав її мені. На фото було тіло його батька, покладене на лаву, мертве. Фото було зроблено через кілька хвилин після повішання, на грудях — бирка з його ім’ям.

— Я дивлюся на неї щодня, — сказав Ніклас. — Аби нагадати собі і переконатися, що він мертвий.

Ганс Франк, повішеник, 16 жовтня 1946 р.