Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Я знаю більше, ніж вона, про мого Бруно. Якщо поголений, то й пострижений. Якби було інакше, про це б згадали ці його злопам’ятні знайомі. Голився сам, але хто його міг стригти там у ґетто? Сестра? Але ж Ганя завжди ледве дихала…

Води? Ні, вона не хоче води. Хоче вже тільки правди, навіть найстрашнішої. Стільки разів ставила собі це питання. Що тоді сталося? Відповідь має перед собою. От лише мусить перестати гладити його по поголеному обличчі й жорсткому волоссі. І читати далі.

„Несподівана стрілянина застала Бруно посеред вулиці. Почав утікати. Знайомий, молодший і сильніший, біг набагато швидше. Шульц біг за ним, але сили його покинули.

Ґестапівець Ґюнтер застрелив його на дорозі, біля ринви. Наздогнав Бруно, спіймав його. Відвернися, — крикнув. І вистрелив йому в потилицю. Dreh dich um! Вистрелив двічі.

Здається, увечері в казино сказав Ландау: «Я сьогодні вбив твого єврея». — «Шкода, шкода, — відказав на це Ландау. — Той єврей був мені ще потрібний»”.

Кожне слово як удар у самісіньке серце. Відклала папку. Вже не було за що триматися. Раптом побачила обличчя Налковської.

— Я думала, що ви знаєте.

Не мусила відповідати. Вона вже нічого не мусила.

— Ми чекали на нього тут, у Варшаві. Я тоді мешкала на розі Нового Світу і вулиці Фоксаль, у пані Біцкової. Прийшов Трухановський, який це все організував, але мені вже перед тим хтось інший сказав про те, що сталося… Що Бруно мертвий.

Навіть не знала, що постійно тримає в руках останню сторінку.

— Це все правда?

— Може, не все. Але правда. На жаль.

Схопилася з усієї сили. Мусила встати, щоб не збожеволіти або не розкричатися на всю Варшаву. А вони так на неї дивляться, ніби саме чогось такого сподівалися.

— Ви маєте де переночувати? Тут не можна, але я б могла спробувати щось, десь…

Мусила втекти. Негайно, вже. Втекла. Коридором. Ліфт. Краще сходи.

Боже мій, Бруно. Загинув за кілька кроків від того місця, де народився. Мав п'ятдесят років. Вона тоді мала, зараз — тридцять шість. І ця різниця вже не зміниться.

Що вона робила 19 листопада? Коли він лежав на холодній бруківці. На розі Чацького і Міцкевича. Не пам’ятала. Пронизлива осінь. Найдошкульніший ступінь сірого. Ті, що переховувалися, не пам’ятали дат. — Я вбив твого єврея? Ich habe deinen Juden getötet … Вже ніколи й слова не скаже німецькою. Нікому. Для неї мова Рільке і Манна вже померла. Що робила? Чекала на нього. Принаймні на звістку від нього. Не знала деталей, думала, що Бруно має з’явитися у Варшаві, а не в якомусь будиночку лісника. Може, була недостатньо зосереджена, недостатньо чутлива? Могла ж його підтримати думкою, наче стрілою, яка б указала йому шлях з Дрогобича. Або ще гарячіше молитися до єдиного — завжди між іншим і єврейського Бога.

Він уже мав на руках кенкарту, а Берґман дав йому гроші, зокрема й ті найбільш універсальні — долари. Дивно це виглядало, бо ти, наче взамін, вручив йому папку з малюнками і картину. Але це не була угода — ти просто хотів, щоби щось збереглося. Хоча… Ти сказав йому, здається, продати все після війни. Якщо це буде мати якусь вартість, — сказав ти йому, — купіть собі за це добру скрипку. Тож ти не вірив, що виживеш…

На вулиці її наздогнав той красивий секретар. Не одразу зрозуміла, що він хоче від неї. І що вкладає їй в руки.

— Є ще один документ. Пані Зоф’я не встигла його показати.

Присіла біля спаленої брами на вулиці Бейській. Зберігся тільки номер, ніби на зло тим усім, котрі шаленіли тут з вогнеметами. „16”. Розгорнула папку. Почерк інший.

„Ізидор Фрідман (дописано: тепер — Т. Любовецький — приятель Шульца):

Лежав кілька днів, поки насмілилися забрати його з вулиці й поховати. Горілиць. Не мав черевиків і піджака. Був у штанах із темно-сірого габардину і білій смугастій сорочці. У нього був відкритий з одного боку череп і кров на вустах. На цвинтарі поруч лежав рудий Гауптман — той, який поєднував різні породи дерева й укладав казкові дрогобицькі панорами. Також без піджака. Спочиває біля стіни, від входу направо. Там їх закопали. В одній могилі”.

Папка випала у неї з рук. Вона ж не може впасти у відчай тепер. Надто пізно для цього. І надто рано.

Тепер я з тобою, Бруно. Біжу, як і ти, від страху й слабкості в мене заплітаються ноги. Узбіччя, тротуари не для євреїв — швидко на дорогу, може, там чекає порятунок. Усі розбігаються врізнобіч, але, може, вони мають рацію, а ми з тобою обрали неправильний напрямок. Крики й постріли долітають звідусіль — не можна втекти. Що сталося? Чому озброєні люди так шаленіють? Один без форми, українець з палицею — не озиратися. Але ноги слабнуть, озиратися вже немає потреби. Нас тримають якісь лапи, якийсь хриплий голос: halt, Jude!