Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Хіба може все ось так закінчитися, що хтось нахабно хапає нас за шию і не відпускає? Нема пояснень, нема слів на захист. Той спітнілий мисливець знає, кого схопив. Насміхається з божих і людських законів, зі свого компаньйона Ландау, з усіх. Зробить, що йому заманеться. Бо хоче. Бо він тепер Бог. Може розтрощити будь-який єврейський череп. Нехай навіть сам Месія йому трапить на очі. Піф-паф — і нема Месії. Головне — вчасно відскочити, щоб не заляпатися юшкою…

Хтось там когось підстрелив, у палець чи ніготь, єврей натиснув на цингель, помста мусить бути кривавою. У цей день, того „чорного четверга”, було застрелено сто чи двісті євреїв. Стільки людей!

Довго не дозволяли їх збирати. Поки німецький комендант не наказав поприбирати вулиці. Забирайте своїх мертвих євреїв, щоб не псували нам повітря!

Чи Ґюнтер побачив у твоїх очах, який великий дух людини, якою ти є, чи бачив лише безодню страху? А може, тебе раптом огорнув порив божевільної надії, що це лише сон, жахливе видіння, фантом уяви, який зникне через мить, і ти врятуєшся. Після такої миті ти б ще мав силу боятися? Чи тільки відчував, яким кволим, позбавленим дихання й надії стає твоє тіло?

Думки стали простими. Як шлях, що його мусила подолати.

На другий бік Вісли дісталася вантажівкою. Мабуть, виглядала кепсько, бо втомлений водій махнув рукою на питання про платню. Мусить заспокоїтися, бо інші не будуть такими поблажливими. І тоді вона нічого не вирішить.

Базар Ружицького [165] Базар Ружицького міститься по вул. Торговій у правобережній частині Варшави Прага-Північ, заснований наприкінці XIX століття варшавським фармацевтом та громадським діячем Юліаном Юзефом Ружицьким, під час Другої світової війни тут можна було придбати товари, дозволені німцями, але також зброю й амуніцію для варшавського підпілля. 1944 року частково згорів, у 50-х роках перейшов у державну власність, але стихійна торгівля тут ніколи не припинялася, у 90-х уважався одним із найкриміногенніших районів Варшави, 2008 року прийнято рішення повернути його нащадкам засновника та занести до реєстру пам’яток культури. знала з часів війни, але тепер торгівля розрослася на половину району. Тут продавали й обмінювали все що завгодно. З лопатою не було б жодних проблем, але ж їй треба щось особливе — маленьку зручну саперку, яку б можна було сховати у валізку. Але, здається, справа не така вже й пропаща. Треба роздивитися, попитати. Ви, добродійко, перекусіть галушками чи тюфтельками та зачекайте. Ось тут, у будці з дощок.

Воліла під парканом. З горнятком води. На випадок, якби на неї напала нудота.

Тобі я не дозволю залишитися під плотом. У безіменній могилі. Вдруге я вже тебе не покину, Бруно. Може, могла якось витягти тебе звідтіля швидше, сильніше реагувати на цю твою картку, яка мене знайшла в окупованій Варшаві? Я мала благати, аби ти втікав! Тоді. Зараз же, негайно. Ти б справді мав більший шанс. Якщо вже знайшов мою адресу? Де саме? У Брезів, чи, може, я ще раніше написала до Дрогобича, до Юденрату. Бо ж звідкись я знала про тебе різні речі.

Шульц? Отой єврей ґестапівця Ландау? Не знаю, від кого я вперше це почула. Ти був чиїмось євреєм, власністю одного з убивць? Яка щедрість. Вирішив тримати тебе живим доти, доки будеш йому потрібний. Доки не намалюєш йому все, що хотів. Портретики — пана гауптшарфюрера, його коханки, дітей, у формі, на коні, у казковому вбранні. Якісь сюжети з казок у дитячій кімнаті. Кінські принади у стайнях ґестапо… Ти не розумів, що частиною цієї гри був вирок. Ти працював, купував чергові дні, чергову ложку зупи. Був змушений покинути свій дім на Флоріанській. Поневірявся по ґетто, по якихось норах і дірах, наче звірина. За порцію хліба й німецьку зупу відкуповувався черговими картинками. Мабуть, жадібним став, наче дитина.

Ґестапівець у ролі опікуна — ти мусив розуміти весь цей абсурд. Мабуть, віденський шанувальник мистецтва у перервах між убивствами євреїв з пихою показував своїм гостям портрет у сідлі. Ще один у галопі б не завадив. А картинки на тиньку в дитячій кімнаті заколисували до сну краще, ніж казки.

Чоловік з обличчям сумного лиса нахилився над нею.

— Годиться? Американська.

Заплатила шалені гроші, але хоч знала за що. Лопатка була чудова, складна, сіра, наче цвинтарна земля. Ідеальна. Тримала її міцно на грудях.

Ти мав перепустку „потрібного єврея”, мабуть, спеціальну пов’язку під целофаном, яку тобі наказали носити на висоті манжета. Такий захист від облав. Гарантія „недоторканності”. Але, вочевидь, — не завжди і не назавжди. А може, тобі йшлося про щось інше. Ти ж завдяки цьому, завдяки цій перепустці, міг їздити потягами. Про це йшлося? Щоб відвідувати цю нову коханку, цю Анну Як-там-її? У Бориславі? Вона тебе стригла й голила? Звісно. Адже для чоловіків це найніжніші пестощі… Пробач, Бруно, пробач, я знаю, що не повинна ось так…