Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Не пам’ятала, як повернулася. Мабуть, їхала два чи три дні. Її постійно лихоманило, ледве бачила. Добре, що ще у Варшаві чиїсь сильні руки заштовхали її на полицю у довоєнному, вочевидь, колишньому німецькому вагоні. Відтак після зупинок у полі й туалету під першим-ліпшим кущем її туди знову вмощували бабища, закутані, наче відьми, які й удавали відьом, щоб не спокушати совєцьких мародерів. Під Тчевом постріли таких любителів легкої здобичі навіть зупинили потяг. Але кілька черг із поштового вагона успішно їх відлякали.

Похмурих руїн Ґданського двірця вона майже не бачила. Все одно всі мусили вийти: потяг далі не їхав. На порозі помешкання мало не впала. Всередині було все гаразд. Негаразд було тільки з нею. Нічого. Порожнеча, діра у серці. Наскрізь. Не була спроможна ні води собі налити, ні розпакувати валізку. Добре, що шухлядка в аптечці легко відчинялася. І що таблетки лежали зверху. Люмінал. І щось там іще… зі складною формулою. Якоїсь неділі купила їх на ринку, з військових запасів, бо в аптеках ще практично нічого не було. Чекали нагоди. У пляшечці без надпису. Спромоглася лише витягти корок. Але як це все проковтнути, не запиваючи. Пішла на кухню. Змусила себе відкрутити кран. Закрутити його вже не змогла. Хай йому грець. Нехай ллється. Все одно нічого не має сенсу. Бруно помер. Раніше це передчувала, а тепер знає достеменно. Помер. І навіть могили немає.

Тут це. Тут те. Ні — краще все тут. На тремкій долоні. Все одним махом.

І ось у дверях з’являється він. Бруно. Блідий, утомлений, але навіть ледь усміхнений, ніби не хотів її налякати. Вона його бачить, відчуває, що це не примара, не сон. Треба його обійняти, заново розпалити серце. Мусить лише виблювати таблетки. І закрутити кран. Жодних потопів, жодного заливання сусідів. Ніхто ні про що не повинен дізнатися. Боже мій! Навіть кришка від унітаза піднята. Він вже був тут перед тим! А дурненька Юна нічого не помітила. Але, на щастя, вона знає, як і що треба робити. Як самій повернутися до життя. Два пальці в горлянку, якщо замало — то й три. Жодні дияволи ані янголи їй для цього не потрібні. Портрет у капелюсі вже не мусить стояти обличчям до стіни.

Він з нею, він повернувся. Це найважливіше. Може, мовчазний, тихий, але ж кожному потрібен час на відновлення. Після того, що він, бідолашний, пережив. Обійме його, пригорне. Може говорити пошепки. Шкода, що сама вже не має сили ні до чого, навіть розкласти свіжу постіль. Завтра, все завтра. Але про пані Зоф’ю розповість йому нескоро…

Наступного дня ожила. Пішла до крамниці, відтак, як зазвичай, на роботу. Охайна, спокійна. Темно-синя спідниця, біла блузка, майстерно випрасувана, без жодної складки. Американську саперку заховала за шафою. Продасть її на ринку за найближчої нагоди. Чи навіть подарує сусідам.

Не знайдуть мене. І тебе не знайдуть.

Не підходь до вікна, коли мене немає. Пам’ятай. Хтось міг би тебе помітити. Мусиш бути тихо. Не човгай ногами. Лише сталевим пером по паперу. Найкраще, аби ніхто не здогадався, що ти тут. Мусимо бути обережними. Я і ти. Якщо хтось подзвонить — не відчиняй. Жоден листоноша, жоден крамар. Ніхто сюди, зрештою, не прийде без попередження. Так уже я їх привчила.

Маєш папір і спокій. І маєш час. Той, якого ти завжди так прагнув — не затьмарений нічиїм партнерством, увесь лише для тебе. Твій ЧАС.

Шматки часу. Дороги й бездоріжжя, галявини, стежки, відкриті простори. Безліч часу, повно часу.

Тут можеш повернутися до свого дрогобицького заповідника. Я ніколи цього не розуміла, але тепер уже байдуже. Тебе вабила задушлива атмосфера непровітрюваної провінції. Ти вживав слова найвищого ґатунку, щоб описати ці запилені закутки, молитовних злидарів та мух під стелею. Ти переживав дива, яких я не переживала.

Старосвітські та старовірні предки оживали у твоїх думках. Оживали, щоб існувати. Й існували.

Але ж… Минуле належить минулому. Ти надто часто його відвідував. Навіщо воно тобі? Дозволь йому відійти.

Бачиш, тепер ти можеш спокійно розкладати свій час, копирсатися в ньому, помахом чарівної палички перетворювати його на легкі скам’янілості, барвистих птахів або інші, швидші від них, створіння. Можеш досліджувати його історію й відгалуження. Заново їх населяти і покидати без зобов’язань.

Може, тобі нарешті вдасться його зафіксувати, інвентаризувати, тобто — може, і врятувати. Тоді прощання буде менш болісне.

І не бійся цього хреста. Він прибув до мене з добрими намірами. Здається, я вже навіть прив’язалася до нього. Іноді думаю, а іноді навіть знаю, що завдячую йому своїм порятунком.