Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Це був анонс, опублікований кимось, кого вона не знає, про кого раніше ніколи не чула, — Єжи Фіцовський. Автор оголошення з науковою метою розшукує будь-які звістки про померлого мистця з Дрогобича Бруно Шульца, будь-які сліди, що залишились після нього, усіх його знайомих та повідомлення про його твори й малюнки.

Читає текст раз, потім ще раз. І Юна вже знає, що це знову справа рук Бруно. Що насправді він її не покинув. Що подав знак. Сам підказав, що їй робити. Бо ж він достоту краще знає, як має бути. Імпульсивно затраскує шухляду. Аж задзеленчали ампули з порошками. Це вже не для неї. Не зараз. Обережно піднімає хрестика.

Сідає за стіл. Бруно немає. Але водночас Бруно є! Спершу мусить заспокоїтись.

Вона ж не божевільна, яка думає, що він справді воскресне для неї!

А цей його лавандовий одеколон сама використає — зрештою, вона завжди хотіла це зробити.

Відповіла на лист Фіцовського. Негайно.

„Шановний Пане! З радістю прочитала Вашу замітку в «Перекрої», втішена, що пам’ять про чудову людину, поета і художника все-таки не зникла, попри чужість його творчості проблематиці нинішньої літератури”.

І далі: „Тож мені буде приємно, якщо зможу Вам прислужитися врятованою із виру війни частиною творів Б. Шульца. Маю цикл графічних робіт та одну гравюру без копії, кілька малюнків, його автопортрети, копію його портрета, намальованого Ст. І. Віткевичем, та два мої пастельні портрети, виконані Б. Шульцом”.

Вона дуже люб’язна, більше, ніж люб’язна, — щаслива. Як ніколи пізніше. Обіцяє, що допоможе сконтактуватися з іншими „серед близьких людей та рідні”, які до війни мали багато творів Бруно. Але передусім просить про особистий контакт, мало того — запрошує Єжи Фіцовського до себе, до Ґданська. Невдовзі літо, тож де, як не біля моря, вони зможуть про все поговорити.

Ані словом не згадала про те, ким була для Шульца. Марно сподіватися, щоби все відкрила у першому листі. А він через це, мабуть, спершу навіть не уявляв, з ким почав листуватися, що має справу з Музою свого ідола. Не звернув уваги на збіжність прізвища із присвятою в „Санаторії”? А може, не хотів бути надто наполегливим. Або… З часом це з’ясується. Хоча нескладно уявити собі тремтіння, з яким відкривав лист від неї і читав ці перші магічні речення. І з яким квапився відповісти…

Сам він — поет. Його звати Єжи Фіцовський. Зворушив мене своєю розповіддю про тебе. Гарно почав: „На початку було осяяння”.

Його звати Єжи Фіцовський

Розповів мені, що прочитав „Цинамонові крамниці” в 1942 році. Мав вісімнадцять років і відчув, що мусить негайно сконтактуватися з тобою, бо книжка стала для нього одкровенням. Знайшов (як?) адресу, написав про своє захоплення. Просив, щоби ти не знехтував культом, яким оточує тебе незнайома молода людина. Дякував за все й висловлював скромне сподівання, що дочекається відповіді.

Не дочекався. Не знав, що відбувалося у Дрогобицькому ґетто. Що ти уже втратив дім, що малюєш людські й конячі портрети для німецького господаря. І що листи не доходять на колишню адресу. Може, шанси були б більші, якби надіслав до Юденрату?

Про те, що трапилося 19 листопада на розі Чацького і Міцкевича, про дрогобицький „чорний четвер”, Фіцовський довідався лише наступної весни. Важко це пережив. Усе. І те, що розминувся з тобою в часі. І те, що вже не буде наступної книжки його майстра.

Вирішив тоді, що розмовлятиме з тобою решту свого життя.

Спершу знайде тебе, відшукає розсіяні по світу сліди, спогади, збере розкидані фрагменти. Слова і малюнки. Пізнає тебе за ними і з них, оточить увагою й турботою. Довідається про все, що можливо. І складе в нову, невідому цілісність.

Писав про це, як про ірраціональний акт читацької вдячності.

Це був, безперечно, світлий промінь у її житті. Перший за довгий час. Вона не була сама — це найважливіше. У глушині післявоєнного мовчання про цілу групу довоєнних „буржуазних” творців хтось заговорив нормальною мовою. Нормальною, але незвичайною, сповненою обожнювання й шанобливості, що, як вважала, війна й подальші жорстокі реалії стерли з лиця землі.

Але цей промінь несподівано побляк. Спершу через її власні сумніви.

Чи Бруно, якого не видавали, про якого всі забули, а нинішні сталінські критики відправляли його до шухляди із надписом „формалізм”, раптом став кимось важливим? Важливішим, ніж здавався навіть їй самій, снобістській довоєнній Варшаві та кільком нашим дрогобицьким „патріотам”? Чи хтось колись ним справді цікавився? Попри схвальні рецензії, поплескування по плечу та обіцянки дружби до смерті. Сумнівно. Тож звідки раптом узявся цей Фіцовський?