Аґата Тушинська - Наречена Шульца

У краківському „Літературному щоденнику” [173] „Dziennik Literacki” — додаток до краківської щоденної газети „Польський щоденник” („Dziennik Polski”), заснований у березні 1947 року. , наприклад, у жовтні 1949 року було прийнято до друку есей Фіцовського про творчість Шульца. Цензура не дозволила його опублікувати. Після цієї спроби мовчання запало на багато років.

Юна лише на мить почувалася розчарованою. Знала, однак, де живе і в якій системі. Пізнала її смак ще в Янові. Їй досить було пригадати лапи совєцького солдата, які витягли її з натовпу на двірці. І мовчання інших подорожніх, які раптом втупилися в урядові „укази” над касою і, паралізовані страхом перед людиною у формі, вдавали, що не бачать, що відбувається, не чують її криків про допомогу. Добре, що десь є той, хто розділяє з нею почуття до Бруно. Але вирішила, що мусить сама впоратися з пам'яттю про нього.

Помер Сталін, тиран над тиранами, виродок і брехун, гірший за інших не лише кількістю жертв — закатованих, загнаних, обернених на звірів. Гірший, бо вдає спасителя, захисника мільйонів, спокушує людей шляхетними закликами. Тепер вони відплатили йому тим самим. Зовні розпачем і пафосними поемами, а за спиною блазнюванням та співанками, що „здох собака”.

Трималася від цього здалеку. Мала інші, більш особисті втіхи. У місцевій Вищій педагогічній школі формувалася бібліотека. Шукали директора. Подала свою кандидатуру, відповідала усім кваліфікаційним вимогам. Навіть більше. Приступила до роботи з великим ентузіазмом. Утомлена шкільною рутиною, все абсурднішими навчальними програмами в соціалістичному дусі, чи ж не мріяла вона про це віддавна? Заховатися, відпочити від галасу шкільних коридорів і дитячих ілюзій. Книжки, ряди томів — у цьому світі хотів би бачити її Бруно. Це ж був його світ. А вона, Юна, нарешті має шанс знову побачити його в кожній описуваній книжці, зустрічати в лабіринті доріг між полицями, де він крадькома прослизає, з таємничою, ніжною усмішкою на вустах. Буде цих доріг, цих томів більше — тепер це її завдання й життєве покликання.

На роботу ходила пішки. Як і раніше. За вибором і для насолоди. Зрештою, трамваї не доїжджали до вулиці Собеського, все одно треба було йти від зупинки на Ґрюнвальдській. Часто починала шлях від самого дому. Двадцять хвилин — півгодини в один бік. Зазвичай сама, не озираючись пообіч, швидкою ходою. Бо добре бути наодинці з собою і добре втомитися в дорозі.

Не мала друзів. У ті часи люди небагато знали одне про одного. Краще було не знати. І не говорити. Як тут сподіватися близькості, якщо за необережне слово можна було потрапити до в’язниці. Підтримувала контакти зі старшими працівниками, з професорами та їхніми дружинами. З ними мала спільну мову. З молодшими, які захоплювалися досягненнями соціалізму та перевагами нової системи, не могла порозумітися.

Я пам’ятала, що перед виходом треба озброїтись. Інтелектуальністю, серйозністю, елегантністю.

Доброзичлива — казали про неї. Але тримається на відстані. Завжди ділова. Не розуміла того, що хтось міг повільніше сприймати розпорядження. Нерідко підвищувала голос. Іноді кричала, навіть на професорів, якщо вчасно не повернули позичені книжки. Сердилася, коли колеги брали „звільнення на дітей”, але часом казала, що саме сім’я є найважливішою.

Навчала працівників оцінювати старі книги, реєструвати нові надходження та інших таємниць бібліотечного ремесла. Читачів намагалася переконувати, щоби шанували книжки, показувала, як користатися словниками з дев’ятнадцятого століття, як складати бібліографію до конкретної теми. Не підводила тих, хто розраховував на неї.

Розмови з нею ніколи не були пустими. Провокувала дискусії про мистецькі події й літературу. Того, кому здавалося, що вона говорить лише про банальні речі, могла здивувати гострим судженням. Не тільки про книжки й письменників.

Іноді можна було почути її в’їдливі коментарі про чоловіків — красивих (добрий жеребець!), низьких (коротун), ксьондзів (гарна статура, мусять скасувати целібат!), а також про жіночі мезальянси (оця мусила думати маткою!).

Не менш мальовничо висловлювалася про костел. Ви бачили це середньовіччя? — казала до сусідки про процесію на свято Пресвятої Євхаристії. Але хрест висів у її помешканні над дверима. Не ховала його. Мала з богом (з Богом?) свої власні порахунки.

Іноді їздила Польщею, комплектувала книгозбірню, купувала книжки у видавництвах та антикварних крамницях. Навіть на базарах і у приватних осіб. Бо ж книжки завжди всюди поневірялися — принижені, недооцінені. Треба було подбати про них. Купувала всього потроху. Трохи класики, романтиків, трохи — за наказом міністерства — сучасних „творів” про те, як „трактори підкорять весну” [174] Назва збірки репортажів Вітольда Залевського „Traktory zdobędą wiosnę” (1950). або як мається „влада” чи „громадяни”. Проте найбільше підручників. Ну й трохи тих своїх довоєнних раритетів. Щоб не наразитися на політичні звинувачення, але й врятувати від знищення те, що так любила. Минулу літературну епоху, в якій виросла, яку, завдяки Бруно, обожнювала і яку тепер так болісно відсунуто в тінь.