Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Поки що — самі лише приємні несподіванки! В „Літературному видавництві” вийшов увесь доробок Шульца під назвою „Цинамонові крамниці. Санаторій під Клепсидрою. Комета” [183] Bruno Schulz, Sklepy cynamonowe. Sanatorium pod Klepsydrą. Kometa , Kraków : Wydawnictwo Literackie 1957, вступний есей Артура Сандауера „Rzeczywistość zdegradowana (Rzecz o Brunonie Schulzu)”. . Зі вступом Артура Сандауера. Фіцовський писав просто, ясно, зрозуміло, Сандауер — професорським стилем, який іноді могла перетравити лише університетська міль (а Брунові дорікав „нудьгою”). Так виникало майбутнє поле їхнього конфлікту. А ще була заздрість щодо джерел, листів, малюнків, спогадів про письменника.

Нерідко для визначення їхнього внеску в популяризацію прози Бруно знадобилася б мірка. До того ж із точністю до міліметра. Якщо Фіцовський публікує статтю, то Сандауер вступ, якщо Єжи опрацьовує листи, то Артур пише вступ до перекладу… Лише радіти. На початку. І за умови, що шанувальники не воюватимуть між собою…

Почали з’являтися переклади. Спершу був французький „Трактат про манекенів”, відтак посипалося: Югославія, Німеччина, Англія, США, Данія… На початку шістдесятих років щороку з’являлося кілька книжкових видань прози Шульца за кордоном. Окрім Станіслава Лема, він був, поза сумнівами, польським письменником, якого перекладали найчастіше. Бували такі місяці, коли на вітрині варшавської Спілки авторів і композиторів, на якій демонструвалися примірники польської літератури з усього світу, стояли книжки лише цих двох письменників.

Це були різні назви, різні конфігурації оповідань Бруно. Фіцовський, як тільки міг, надсилав їй примірники. Лише з японським перекладом була безпорадна. Німецький під назвою „Мій батько йде в пожежники” читала особливо уважно. Адже щось таки їй було відомо про працю перекладача… І саме з німецької. Ще не здогадувалася, що не тільки їй відомо про це.

Відновила листування лише після багатьох років. Після шістнадцяти. У 1964 році. Відчувала, що не може довше чекати. Бо щось лаштувалося, і краще було знати джерело, що це за розсіяні твори й невідомі листи Фіцовський готує до друку. Але це не означає, що весь цей час вони не контактували. Мусили зустрічатися раніше — обидвоє знають одне про одного більше, ніж могли знати із самого лише листування. Та й працівниці бібліотеки бачили часом молодого невисокого брюнета, з яким шефиня закривалася в кабінеті. І він був таким схожим на когось… Згодом зрозуміли на кого.

Дозувала йому свої спільні з Бруно таємниці по шматочку. Роками. І тепер вже не завжди була привітною. Знала, що зустріла споріднену душу Шульца, шанувальника його творчості, майже одержимого своєю місією врятувати пам’ять про найкращого приятеля, з яким ніколи не познайомився. Й увічнення слідів усього, що він створив. Нишпорки, закоханого в кожен віднайдений чи бодай описаний малюнок, у кожен спогад про долю дрогобицького мрійника. Але свої таємниці все-таки пильно охороняла. Все розуміла — всі його труднощі, але… Тепер вона диктувала правила гри. Домовлялася. Не дотримувала слова. Зволікала. Замовкала. Відтак знову погоджувалася…

І навіть тоді, коли він усіма святими присягався, й не раз, що дотримає цієї першої, найважливішої умови будь-якої їхньої співпраці.

„Дуже прошу дотриматися основного правила — завжди пропускати, не називати мого імені та прізвища, окрім ініціалів, не розшифровувати їх у жодному коментарі”.

Тож вона відсутня в цій історії, не можна називати ні її прізвища, ні навіть згадувати імені. Не було й немає жодної Юзефи Шелінської. Жодної „нареченої Бруно Шульца”. Ініціал „Ю.” — це все, на що врешті погодилася. Спершу трохи протестував, але не наполягав. Адже вона, навіть тільки як „Ю.”, була для нього скарбом, важливішим за все, на що міг сподіватися, коли публікував своє оголошення.

Літери писала великі, розмашисті, куполоподібні. Сильним, рішучим рухом будувала на папері їхні шляхи. Ніби викидала із себе слова, речення, абзаци. Позбувалася їх упевнено й навідріз. Жодної слабкості. Є так, як є. А як було — намагатиметься описати.

Я відповіла йому, бо хотіла твоєї слави. Знаю, як сильно ти її прагнув. І знаю, як в останні десятиліття трактували те, що ти створив. І водночас знаю, що тебе треба захистити. Сховати від світу. Врешті — ти єдине, що в мене є. Усе, що маю. А він, той невгамовний поет з Варшави? А читачі?

Вони тебе хочуть. Нагло тебе хочуть. Їм недостатньо книжок і малюнків — вони хочуть правди. Так, ніби вона взагалі існує. Не будь-яка, тільки об'єктивна правда про мого Бруно. Чи можу я її засвідчити — навіть таку неповну, лише мою? Створити для них образ — може, такий, як усі хотіли б побачити? Маломістечкового мистця, ображеного долею? Чи кобольда, який під склепіннями ринку чигає на панянок на високих підборах? Що я маю побудувати — п'єдестал пам'ятника чи погруддя? А якщо їх цікавить лише те, що поміж…