Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Твір називався „Поема для дорослих” [178] „Poemat dla dorosłych” — твір Адама Важика, опублікований 21 серпня 1955 року в часописі „Нова культура”, викривав фальш комуністичної пропаганди та деморалізацію робітників, радикально критикував головний проект сталінізму в Польщі — Нову Гуту, після публікації поеми редактора „Нової культури” було звільнено, однак резонанс довкола цього твору спричинив відкликання керівництва металургійного комбінату Нової Гути та відставку місцевих органів Польської об’єднаної робітничої партії. , а його автором був не хто інший, як закопанський знайомий Бруно та Юни, ще донедавна послідовник „катування канарків” та колег-поетів, Адам Важик. За ним пішли й інші. Від соцреалізму полетіли тріски.

Після жовтня 1956 року [179] Польський жовтень 1956, Жовтень’56, жовтнева відлига, ґомулківська відлига — зміна внутрішньої політики у Польській Народній Республіці, пов’язана зі зміною очільників влади та лібералізацією політичної системи, звільненням частини політичних в’язнів та духовенства, зокрема кардинала Стефана Вишинського. , після заміни у панівній верхівці запеклих сталіністів поміркованими сталіністами, культурне життя на якийсь час зітхнуло з полегшенням. Однак певна манера пропаганди не зникла. На громадських будівлях та огорожах з’явився новий перший секретар багатометрових розмірів — гладко поголений і майже лисий товариш Ґомулка, „Вєслав” [180] Владислав Ґомулка, псевдоніми „Вєслав”, „Фелікс Дуняк” (1905–1982) — польський політик і комуністичний діяч, Перший секретар Центрального Комітету Польської робітничої партії (1943–1948), у 1951–1954 роках ув’язнений за звинуваченням у шпигунстві та зраді, вдруге Перший секретар Центрального Комітету Польської об’єднаної робітничої партії (1956–1970). . Портретів радянських вождів уже якось уникали — може, лише тому, що товариш Хрущов був гидкий і рум’яний, наче сільський йолоп. Але саме він через рік сколихне світ визнаннями про злочини Сталіна. Несвідомий навіть, що видає шефа і друзяку з пияцьких оргій у Кремлі, перед яким танцював гопака на столі…

За короткий, на жаль, час відбулися справжні зміни не лише у панівній верхівці обожнюваної деякими партії. Доки правителі не схаменулися й знову не спустили з прив’язі цензуру, вийшло багато давно не публікованих книжок, на полицях і шпальтах часописів з’явилися вже майже забуті письменники. Ґомбрович, Віткаци, ну й передусім Бруно Шульц.

Першим був, звісно, Єжи Фіцовський. Уже в лютому 1956 року в краківському тижневику „Літературне життя” [181] „Życie Literackie” — літературно-суспільний тижневик, виходив у Кракові у 1951–1990 роках, публікував матеріали про літературу, театр, історію і політику, тут друкувалися Станіслав Лем та Віслава Шимборська. вийшов його есей з невибагливою назвою „Згадка про Бруно Шульца”. Але публічно заявив про себе ще один шанувальник і коментатор творчості письменника — Артур Сандауер [182] Артур Сандауер (1913–1989) — польський літературний критик, літературознавець, есеїст, перекладач, народжений у Самборі, закінчив класичну філологію у Львівському університеті Яна Казимира, у 1939–1941 роках учителював у Самборі, під час німецької окупації потрапив до ґетто, звідки утік, відтак переховувався, у 1944–1945 був військовим кореспондентом, у 1946–1948 перебував у Парижі, згодом працював у Варшаві в редакції тижневика „Відродження”. Активно виступав проти соцреалізму, перший серед польських письменників, які не емігрували, публікувався у „Паризькій Культурі”, у 50–60 роках захищав творчість Ґомбровича, боровся за визнання літературної спадщини Бруно Шульца, від 1974 року — професор польської літератури Варшавського університету, автор літературознавчого терміна „автотематизм”. . Певну його перевагу над Фіцовським — факт, що він був особисто знайомий з Бруно, приїздив до нього у Дрогобич, — нівелював так званий складний характер. Його нестримне бажання наполягати на своєму і часом вельми ексцентричні погляди не раз впліталися у повоєнну історію сприймання дрогобицького мистця. А ще частіше у справи Юни.

Молодий Сандауер, студент класичної філології, приїздив до Бруно з рідного Самбора на велосипеді. Запам’ятав його переповнену книжками кімнату і провокаційні, скандальні графічні роботи на стінах. Думав навіть, що вони можуть зашкодити педагогічній кар’єрі професора малювання. З певним здивуванням визнав, що Бруно не був „загалом таким нудним, як може здатися, коли читаєш його книжки”. Вони завзято дискутували про літературу і, здається, разом ходили грати в карти. Немає жодного іншого підтвердження того, що Бруно відрізняв вино від чирвів. Саме з цієї переваги особистих спостережень, особистого знайомства із Шульцом Сандауер не один раз черпав свою полемічну силу.