Олег Говда - Тричі не вмирати. Наречена

© Олег Говда, 2019

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019

Схоже, жартівлива погроза застосувати тілесне покарання додала впевненості, бо переміститися у Виселки вдалося Тарасові з першої спроби.

Куниця закрив очі, зосередився і… опинився посеред кімнати, де ночував зі Степаном минулої ночі. Он, на столі навіть той самий глек стоїть, з якого йому покійна Аглая Луківна квасу наливала. Дивно тільки, що за часом вже мав минути полудень, а у світлиці – як і раніше, панувала напівтемрява, та й не прибрано. Як схопилися вони з побратимом зі своїх лежанок, так все і залишилося неторканим.

Абсолютно не зрозуміло навіщо, – вернувся ж як приятель, з добром, – намагаючись не заскрипіти дверима, Куниця вийшов на ґанок.

Село упирів жило звичним неквапливим ладом.

Через три хати, оголений до пояса, ставний м’язистий чолов’яга розмірено колов дрова, з неймовірною легкістю орудуючи величезною сокирою. А двоє підлітків, хлопчик і дівчинка, років десяти-дванадцяти, неквапливо збирали нарубані дрова і складали їх у велику полінницю, вздовж стодоли. Допомагали батькові… Але і в цьому тутешні діти відрізнялися від звичайної сільської дітвори, завжди готової навіть з найважчого завдання влаштувати забаву і розвагу. Ці – працювали мовчки і зосереджено. Хлопчик підставляв руки і чекав, доки сестра накладе дров повне наруччя, потім неспішно переходив до стодоли і застигав нерухомо, чекаючи поки дівчинка акуратно вкладала полінця. І робили вони це, хоч і не хутко, зате так злагоджено, що батько ледве-ледве встигав наколоти свіжих дров.

Не дарма кажуть, що людина може нескінченно довго милуватися, як горить вогонь, тече вода або працюють інші. Куниця настільки захопився незвичним і напрочуд гармонійним видовищем, що не помітив, як до нього підійшов староста Висілків.

– О, швидко ти обернувся. Видно, пильна справа. З хорошою звісткою поспішав, чи не дуже? – пробасив Петро Бобрик, з’являючись поруч зовсім нечутно, мов власний привид.

Куниця рвучко обернувся до нього, але в поставі кремезного чоловіка не було навіть натяку на агресію. Хоча шапку все-таки не зняв.

– Тобі судити, староста… – вимовив статечно, ввічливо кланяючись. – Я розповім, як є, а ти сам вирішуй.

– Говори.

Староста відповів настільки ж чемним поклоном, а після так важко опустився на закопану біля ґанку лавку, що товстезна дошка аж застогнала під його вагою.

– Сідай, – кивнув на вільний краєчок. – Подейкують, в ногах правди немає…

– Дякую… – не став чинитися Тарас і, щоб хоч якось почати розмову, зауважив з усмішкою: – Ось тільки сумніваюся, що вона в тому місці, котрим на лаву сідають…

– Хто зна, хто зна… – не підтримав жарту похмурий упир. – Якщо зважити на те, як ви, люди, обходитеся з життям, єдиною справжньою цінністю, що дав вам Творець, то – цілком ймовірно, що саме туди ви свою правду і засунули… Але не будемо з розумним виглядом пересипати з пустого в порожнє, викладай: з чим повернувся туди, де сам знаєш, тебе не ждуть?

– Хочу чамбул ординців до вас запровадити… – немов з моста в воду бухнув Куниця, відчуваючи, як погляд старости пронизує його буквально наскрізь, роблячи марною будь-яку спробу хитрувати чи вигадувати щось правдоподібне і благопристойне. Розуміючи, що гола правда буде саме тим, чого очікує досвідчений упир.

Петро ще раз уважно подивився козакові в очі, пожував губами і повільно вимовив:

– Щедра пропозиція, відьмак… І несподівана. Мабуть, ціну таку ж заломиш? Кажи одразу, що від нас треба?

Куниця знизав плечима.

– Ні, так не годиться… – не прийняв мовчання староста. – Адже неспроста добрий християнин нечисті допомагати взявся. Вибач, але я довго живу і в людську доброту, а тим паче – безкорисливість, давно не вірю…

– Резонно, – неохоче погодився молодий козак, стомлено проводячи рукою по обличчю, немов витираючи з нього випадковий наліт нещирості і пилюку турбот. – Тільки ось що я тобі скажу, Петре… – продовжив трохи згодом: –…різні ми. Це ти вірно підмітив. Людина й упир… Але ж ось, сидимо собі поряд, розмовляємо мирно. Чи не ставиш собі питання: чому так? Ні? А я відповім. Тому, що ми тут всі однією землею вирощені і вигодувані. Однією росою вмиті і напоєні. А бусурмани, які через моря з мечем до нас приперлися – геть інші. Чужі нам і плоттю, і духом. Адже вони не тільки за невільниками та скарбом прийшли, а щоб землю цю – і у дітей наших, і у внуків відняти. Ось і вся розмова… – не зовсім виразно закінчив козак. Але сільський отаман зрозумів парубка, бо кивнув і запитав уже зовсім інше: