Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Чи я взагалі маю почати говорити? Щось пояснювати, додавати деталі, намагатися наблизити їм тебе. Але ж існує межа того, що знаю. І того, що з нашої історії хочу відкрити іншим. У тобі все було таке неочевидне й складне. Але Поет — це приятель. Він обожнює тебе. Збирає шматки розбитого портрета. Нехай поволі, потроху. По клаптику. Щоб і тебе не вразити, себе не поставити під загрозу й апетит слухачів трохи задовольнити…

Але спершу зупинити спекуляції, а може, й уникнути пастки, яку підготував для неї Поет. Постійно випитує про рукописи, малюнки, листи. Рукописів ніколи не мала й не знає, хто їх має. Може, той Моронь з Дрогобича, якого несподівано зустріла тут, у Ґданську. Який працює в тому ж навчальному закладі. Чи радше його брат. Малюнки при нагоді йому покаже, може, навіть дозволить сфотографувати. Принаймні деякі. Але листи? Вона ж йому вже писала про це. І не раз. Гаразд — почнемо все з початку.

Primo: Вона, Юзефіна Шелінська, Юна, жодних листів Бруно Шульца не має. Пакет кореспонденції від нього — „близько 200 листів” — залишився в рідному домі, в Янові біля Львова. Однак знає, що він вів обширне листування з Налковською, Ґомбровичем, Брезою, хоча сумнівається, чи хтось із них, „покидаючи дім під час жахіть війни”, думав про листи, навіть про такі винятково прекрасні, як від нього. Це були шедеври епістолярного мистецтва, майстерності, яка вже вийшла з моди й навіть не використовується.

Вона скаже тут щось, про що досі не говорила: отож він, Бруно, писав їх не через потребу спілкування — був для цього недостатньо „людський”, — а через мистецьку потребу, трактував їх, вочевидь, як певний додатковий різновид своєї творчості. Часто, навіть здебільшого, писав їх на чернетці. До неї також. До своєї Юни.

Secundo: Як випливає із „вищесказаного”, вона і сама не має жодних листів, і не знає нікого, в кого збереглися його листи.

Tertio: Звісно, вона б дуже хотіла побачити уривки з його листів, у яких він згадує про неї…

Ця остання історія — натяк Фіцовського, що вони з'явилися, що він їх має — листи Бруно, написані до інших людей, і що готує їх книжкове видання, викликала в ній крижану тривогу. До інших людей? Це могли бути передусім жінки. І ті листи, які колись так вивели її з рівноваги. До цих його таємничих і вже нетаємничих Дебор, до Налковської і до тієї Роми Гальперн, яка її так зневажливо, навіть жорстоко потрактувала. Краще було знати, що відбувається.

Наступного листа чекала з особливим нетерпінням. Але часу не гаяла.

Треба почати з того, що знаю. Малі каталожні картки. Великі каталожні картки. Анекдоти. Може, спершу щось про Віткаци, про цього ексцентричного „божевільного із Закопаного”, як він сам себе називав…

Недавно прочитала, що з ним, нещасним, сталося. З якоюсь черговою нареченою втікав з Варшави у вересні 1939 року. Занесло їх аж під східний кордон. Боже мій, невже він хотів дістатися до Дрогобича, до Бруно? Ні, все-таки налаштовувався більше на північ. І там 17 вересня його застала звістка про напад військ Сталіна. Це було наче здійснення його літературних кошмарів, скажімо, із „Прощання з осінню” [184] Один з найвідоміших романів Станіслава Іґнація Віткевича „Прощання з осінню” („Pożegnanie jesieni”), опублікований у Варшаві 1927 року, описує занепад індивідуалістичної культури та загрозу революції, яка призведе до повної деградації світу. — похмурого образу „східної чуми”, яка поглине спершу Польщу, відтак Європу. Разом із нареченою наклав на себе руки. Отрута і, здається, бритва. Але бритва якось не вельми личить жінці. То, може, вона вижила?

Точно вижив Ґомбрович. Вона не надто ним захоплювалася. Мав таке саркастичне обличчя й аристократичне почуття зверхності. Бруно вважав генієм. Робив йому компліменти, привселюдно підносив до небес, але за спиною трохи насміхався з дрогобицького дивака — мовляв, хворий або кривляка… Був в Аргентині, працював у банку. Тільки вона знала, що це за каторга — такий собі заклад із циферками, столами і стосами паперів. Зате написав „Транс-Атлантик” [185] Один із найвідоміших романів Вітольда Ґомбровича „Транс-Атлантик” („Trans-Atlantyk”), опублікований у Парижі 1953 року, український переклад роману, здійснений Андрієм Бондарем, вийшов у Видавництві Старого Лева 2015 року. — здається, шедевр. Мусить це перевірити, хоча заплутаний стиль Ґомбровича її дратував. Та чи не була це, зрештою, глузлива версія стилю Бруно? Теж мовно розбещена, схильна до повторень і навіть свідомо дещо провінційна…