Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Тут, в уривках, вручну переписаних Фіцовським, вона могла прочитати й про інші справи — про катовіцькі проблеми з пропискою [189] Бруно Шульц та Юзефіна Шелінська хотіли прописатися в Катовіцах, щоб згодом там побратися, позаяк на колишній прусській території Другої Речі Посполитої (1918–1939) не діяла заборона шлюбів між католиками та юдеями. З метою одруження із Шелінською 1936 року Шульц офіційно вийшов з Дрогобицької єврейської громади і до кінця життя залишився у статусі невіруючого. , про її та його даремні старання, про самотність, яка йому, здається, більше до душі, ніж стосунки з будь-ким… Шкода.

Але він мав свої пояснення цього, свою концепцію незайманого часу, якого він ні з ким не може ділити, якщо з нього має народитися щось творче. Іншого часу — нечистого — було більше.

Бо треба було щось владнати в текстильній чи ліктьовій крамниці, у пекаря чи кравця, у кого завгодно в якій завгодно справі, навіть якщо йшлося про таку шляхетну мету, як купівля паперу для малювання. Використаний на це час був неминуче брудний, зужитий, вкрадений у того справжнього, єдиного, призначеного для творчості. Яка вимагала винятковості. Коротка розмова з продавчинею квітів, хвилини, проведені у шевця, у школі, у мельника і ще хтозна в кого позбавляли святості цю смугу світла, яку іноді тобі вдається видобути із себе. Не можна порушувати святості нічим не забрудненого часу. Його творчого підґрунтя.

Це правда, я не раз була свідком того, як це відбувалося. Наприклад, ось так:

„Якщо мені треба підготувати на наступний день урок, купити матеріали на складі деревини, — вже цілий пополудень і вечір для мене втрачені. Зі шляхетною гордістю я відмовляюся від решти часу… Ненавиджу тих, хто змагається з часом. Мені гидкий кожен його шматок, до якого вони доторкнулися. Не вмію ділитися часом. Не вмію ділитися рештками після когось”.

Вона колись дуже переймалася цими його концепціями. Намагалася допомогти йому, часто відходила в тінь. Аж раптом колись — його все-таки, а не її — Майстер Віткаци випалив у розмові, що ця балаканина про незайманий час і необхідний для творчості спокій — класичне виправдання ледачих письменників. Ба більше, ледачих письменників, які обожнюють базікати про незайманих дівиць, себто про помилки природи.

Але якщо йому було так складно почати працювати, то коли ж він писав? Бо ж писав — ці дві збірки оповідань самі не написалися.

Сміло могла відповісти — завжди. Якщо навіть прогулюючись з нею чи розповідаючи про шкільні й родинні проблеми, він подумки складав речення за реченням. А пишучи „набрудно” листа, одночасно придумував композицію якоїсь малої прози. Це не було справжнє творче писання, яке вимагало цілковитого зосередження. Йому залишалися суботи й неділі, зимові канікули й літні вакації. Найважливіші переваги учительської професії.

Хай там як, при ній він не писав ніколи. І вона це чудово розуміла. Тому й не наполягала, щоб одразу жити разом. Ні в Дрогобичі, ні у Варшаві.

Це, звісно, був лише початок, бо пан Єжи своє також добре знав — дозував їй ці визнання в листах, ділив їх на уривки, мабуть, пропускав найпікантніші або найважчі для неї шматки.

Але ж де передусім те, що її тоді так обурило? Той лист до Роми Гальперн. Є! Знайшла!

„Я не уявляю собі, щоб наше подружжя було філістерським і міщанським, як Ви це передбачаєте. Чи й справді Ви бачите в наших стосунках таку небезпеку для моєї творчості?”

Аякже — це я була тією міщанською і філістерською загрозою! Сімейним монстром! Ризиком для його творчості. Найважливішої, до речі, у світі. Важливішої за людей! І це я, Я, яка оточувала його любов’ю й мало не носила на руках. А він виправдовується перед кимось, кого, здається, бачив лише кілька разів у житті…

„Цікаво, що про це думає Штурм. Чи Ви коли-небудь говорили з ним про це?”

Тож коло дискутантів про доречність нашого шлюбу було ширше. Мабуть, і Віткаци, і Брези. І Дебора, ясна річ. Я не знала, що беру участь у якомусь турнірі, що журі проводить наради за моєю спиною…

„Не листуюся з жодною жінкою, окрім Ю. Шкода, що ми не познайомилися кількома роками раніше. Тоді я ще вмів писати красиві листи. З моїх листів поступово виросли «Цинамонові крамниці». Ці листи здебільшого були адресовані пані Деборі Фоґель…”

О, так, справді шкода, що красивих листів він уже не вмів писати. До пані Дебори вмів. При мені відучився. Звісно.

Вона мусить якось відреагувати, мусить. Але як? Напише Фіцовському розлоге пояснення, аби знав, що до чого. Аби не думав собі, що вона була однією серед багатьох. Та ще й такою, яку обмовляють з друзями…