Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Написали одне одному по два листи. Він мав приїхати до Ґданська. Не приїхав. Збирала інформацію, консультувалася. У місцевій бібліотеці й у Варшаві. Теоретично все було гаразд: поет-початківець, порядна людина і шанувальник Бруно, на фотографії навіть чимось схожий на нього. Невисокий, чорнявий, з довірливим поглядом. Тож урешті бралася за перо і своїм високим, розлогим почерком починала: „Шановний Пане!” Потім, однак, обережність брала гору.

У другому листі зізналася, що їй дуже важко писати про Шульца. Мусила б надзвичайно зосередитися, щоб відтворити ауру, яку він створював довкола себе — у мистецтві й у житті…

Радить Фіцовському почитати його улюблених авторів Томаса Манна та Рільке, з якими він ніколи не розлучався і в їхньому „чистому й шляхетному інтелектуалізмі” знаходив власну атмосферу. Вірить, що це полегшить дослідникові аналіз художнього світу Шульца, його образотворення та окремих мотивів.

Систематично, послідовно, педантично. Обережно. Надокучливо. Вже відчувала, що він знає про неї більше, ніж пише. І що намагається не наполягати. Чи таких повідомлень він чекав від неї? Від випадкової пані з Ґданська чи від неї — партнерки обожнюваного ним Бруно, тієї, котра знала його обличчя, коли прокидався, відразу до походів у гори, мрії та фобії, від тієї Юни, яка обмінялася з ним сотнями листів і сотнями поцілунків? Мабуть, заспокоював себе, що це лише початок. Адже той, кому сам Автор присвятив свій „Санаторій під Клепсидрою”, мусить володіти справді таємним знанням, а не поширеними банальностями… Потрібне лише терпіння, тобто час. І трішки чорнильної тактовності…

Вона теж на це сподівалася. Але нічого з цього не вийшло. Ні він, ні вона ще довго не мали можливості переконатися, хто з них тактовніший чи всього лишень заповзятіший у досягненні правди про Шульца. Ледь налагоджений контакт раптово обірвався. Після другого листа — мовчання. Що трапилося? Вона, щоправда, змінила помешкання, хоча того пана Войтка вже більше ніколи не зустріла. Переїхала на вулицю Костюшка, також у Верещі, але попередній лист вже її там знайшов. Вони навіть домовилися з паном Єжи зустрітися у Ґданську. Мали познайомитися, оглянути її колекцію, обговорити подальшу співпрацю. Але він не приїхав, не скасував зустрічі, просто зник. І ніяк цього не пояснив. Вона почувала себе глибоко ображеною, хоча війна й навчила її, що в небезпечні часи з людьми можуть відбуватися незрозумілі речі…

Ледь побудована довіра завмерла на довгі роки. Вона знову відчувала себе обманутою, зрадженою. Може, він не знав, ким вона була для Бруно, хто відповів на його лист? Може, це її провина? Може, треба було трішки допомогти йому в цьому? Ні. Вона й без того занадто відкрилася. Віддала йому все, всю свою довіру, а він таке зробив. Що? Нічого. Замовк.

А молодий Єжи Фіцовський, з аківським минулим за плечима та переслідуванням служб безпеки на шиї, на якийсь час зник для всіх. Не писав, нікому не показувався. Лише мати більш-менш знала, що з ним відбувається. Був змушений втікати, десь переховуватися від переслідувань, від злого фатуму, який наступав йому на п’яти. Сховався майже так, як Шульців Юзеф наприкінці „Санаторію під Клепсидрою”. Лише не в кашкеті залізничника, а в циганському картузі, і не в купе другого класу потяга, що прямує невідомо куди, а в циганському таборі, який волочиться бездоріжжями всієї Польщі. Ґданська в цьому маршруті не було.

Лише через кілька років, коли загроза минула, повернувся до Варшави. Одружився, у нього народилася донька. Тепер міг повернутися до Бруно.

Часи були пропащі. На огорожах і стінах поруч з кривавими аківцями і старими вусанями Марксом та Сталіном з’явилися нові. Якийсь цілком безколірний Бєрут [170] Болеслав Бєрут (1892–1956) — польський комуністичний діяч, переконаний сталініст, агент НКВС, від 1947 року — перший і єдиний президент ПНР (після сфальсифікованих виборів). , якого офіційно називали президентом, а деякі, стиха, намісником. Що б про них сказав Бруно? Що погано, щораз гірше їх малювали? Або, може, чому вони всі конче мусять мати якісь дурнуваті вуса?

У літературі також розмножилися такі самі — нові пісні обличчя виробників романів за вказівками партії. Від щецінського з’їзду 1949 року [171] Йдеться про з’їзд польських літераторів, що відбувся у Щеціні 20–21 січня 1949 року, під час якого було затверджено соцреалізм як обов’язковий метод літератури (згодом його було затверджено й для решти видів мистецтва), головою оновленої Спілки польських літераторів було обрано Леона Кручковського (замість Ярослава Івашкевича, якого визнано надто узалежненим від довоєнних літературних стилів). , під диктатом „прищавих” речників соцреалістичної естетики, утвердився новий літературний канон. Треба було писати: про світле майбутнє трудящих, про будівельні бригади, які перевищують усі світові норми, про робітниць, які не займаються сексом, доки план не буде виконано принаймні на сто п’ятдесят відсотків…