Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Вона також загинула, здається, ще перед тобою. Тоді вбити єврея означало те саме, що втопити кота — я не раз чула про це. „Я убив твого єврея”. Вже не намалює чергові кінські гриви. Твій єврей — Бруно. Немає його. Лежить під плотом. Як і решта. Як бездомна тваринка.

Так далі не може тривати. Не буде.

Ліжко винайняла недалеко від двірця, поблизу площі Нарутовича, на вуличці біля розваленого костелу. На зворотному шляху, вже у середмісті, зрозуміла, що все це не буде так просто. Бо як вона дістанеться до тепер вже радянського Дрогобича? Звідки візьме документи, перепустки і якісь посвідчення? Бо ж за власними документами її не пропустять. Полька з таким місцем народження? І взагалі — куди тепер треба їхати? Може, хоча б не через Москву…

Пересвідчилася на двірці. Принаймні це не змінилося. Потяги доїжджали переважно до Любліна. А вже далі треба щось вигадувати — головою або чимось іншим. Можна вантажівкою, або ще краще, якщо пощастить, військовим транспортом. Росіян, звісно, що росіян.

Лише вони там мають владу. Ви що, шановна, з дуба впали? За Любліном вже прикордонна зона, військова. Тобто, як кажуть у Варшаві, — Мексика. Але що, росіяни — не люди? За літр горілки зроблять усе. Знала, що не все. Бо вони спокійно можуть викрасти, вбити, відправити до Сибіру. А спершу зґвалтувати. Чи мало вона чула таких розповідей, чи мало бачила у Ґданську гонитв по брамах і підвалах за нещасними жертвами? Але до вагона, може, візьмуть. Мусить, однак, роздобути ліві документи і якесь шмаття, щоб її прийняли за старчиху. Тоді все має вийти. Тож папери і вбрання… Але вже не мала сили повертатися на базар. Спробує завтра.

Не встигла навіть роздягнутися. Як стояла, так і звалилася на примітивну постіль. Ще тільки осяяла її думка, як перетне кордон, у що передягнеться. Бо ж не вийде просто так. Табірне смугасте вбрання, вранці вона мусить роздобути такий смугастий табірний одяг. Це найкраща перепустка. Із цим не має бути проблем, щось схоже бачила сьогодні на базарі. Обов’язково сорочку. А вже спідниця може бути будь-яка. Буде мати пояснення. Повертається з табору до свого Янова. Мало б спрацювати. Вона ж знає російську, а якщо буде треба, то й українську. Завтра… Не мусить більше мучитись.

Головне — вона знає, що їй робити далі. Тепер вже достоту не залишить його в цьому проклятому Дрогобичі. Нізащо у світі. Викопає його, пригорне до грудей, забере із собою. Навіть якби мала разом з ним залишитися під цвинтарним плотом. Завтра…

Після втечі з Янова їй не снилися сни. А тепер сон повернувся. Благодатний, теплий, сповнений пастельними кольорами та янгольською музикою. Тож кольори повернулися, аж киплять довкола, вже не дають шансів сірості. Вони з Бруно піднімаються на пагорби, здається, за містом, бо вдалині горять вогні, вогники. І раптом — Бруно нема. Він щезає, ховається за кущем глоду? Чарівний метелик — червоно-блакитний, великий, наче людська голова — привертає її увагу, безшелесно наближається, безсило тріпоче крильми. О Господи, у нього голова Бруно — наполовину всміхнена, наполовину скорботна. Він уже весь обернувся на Бруно. Сповзає вниз, по узбіччі, згортає крила і ось уже розпачливо біжить, спотикаючись і падаючи. Хтось женеться за ним, якийсь темний вихор у каптурі, наздоганяє його, штовхає на землю, а вона — безсила, німа, нездатна рухатися, може тільки заплющити очі. А коли, борячись із цим сном і з бажанням прокинутися, вона знову їх розплющує, то немає вже нічого — дика трава росте на могилах, на тисячах безіменних могил. Перед нею, зліва, справа, до самісінького горизонту. Як їй знайти могилу Бруно?

Припадає до землі, починає копати. Відчуває липкість глини — не трави й не піску, тільки якогось баговиння, що по ньому штрикає лопатка. Відкладає саперку — тут потрібна не сталь, а м’яка долоня. Занурює в могилу обидві руки аж по лікті, відчуває щось тверде, воно вислизає з-під пальців. Кістка? Ні, щось більше — череп? Слизький, дивиться догори гніздами мертвих очей. Але це не череп Бруно. Завеликий, надто міцно збудований. І чому він сміється до неї великими зубами?

Прокинулася з криком, у холодному поту, напівпритомна. Де вона, що відбувається? Верхівка костельної вежі за вікном усе їй нагадала. Зрозуміла, що даремно купила американську лопатку. Хоча ні — викопає нею могилу сама для себе. Розкопає те місце над кузиною. От лише повернеться додому.

Хтось гримав у двері. Попри нетерплячість, голос з коридора був спокійний. Мусить вибути, домовленість була іншою. Ледь бачила на очі. Але що правда, то правда. Наступний клієнт з валізкою чекав у коридорі.