Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Але наступній жінці, що виглядала як не одна, а відразу сто брехух, повірила без жодних вагань. Бруно в Дрогобичі, повернувся після воєнних поневірянь. Живе серед руїн, жебрає, навіть не знає, хто він. Добрі люди йому допомагають, але скільки цих добрих людей залишилося на світі? Заціпеніла, цього разу практично не мала сумнівів. Це ж було те видіння, яким Бруно лякав її не раз! Хоча б тоді, на пагорбі, коли внизу переливався Дрогобич, а він, без тіні жалю до закоханої поруч з ним жінки, віщував свою майбутню гірку долю.

Віддала цій жінці все, що мала при собі. Та трохи завагалася, ніби вже не була впевнена у тому, що сказала, або не сподівалася такого везіння. Додому Юна майже бігла. Неважливо, чи ця жінка справді щось знала, чи тільки скористалася нагодою. Головне, що Бруно промовив через неї!

Наступного дня пошкодувала цих грошей. Могла залишити собі трохи. Хоча б половину. Вистачило б принаймні на квиток. Але ж були колежанки зі школи і каса взаємодопомоги. Взяла, скільки вдалося, з роботи — дозвіл на подорож, спакувала, що треба. Вже з-за дверей повернулася перевірити, чи добре закрутила кран на кухні — закрутила, і помчала на двірець. Один до Варшави. Третій клас.

Вона вже тут колись була разом із Бруно, на якійсь зустрічі, до війни. До війни — чи такий час узагалі існував? Достатньо було подивитися довкола, вийшовши з двірця, щоб зрозуміти, що ні. Нічого від цього часу не залишилось. Всюди звалища, залишки стін, бита цегла, а посеред цього всього — люди-мурахи, обвішані мішками, згортками, валізами з фанери, — наче справжні мурахи, протоптали собі власні стежки. Але в сеймовому готелі майже нічого не змінилося. Стіни як стіни, м’які крісла, хоч і хтозна-які, наче знайдені на вулиці. Холодно, незатишно, як скрізь.

Чекала біля рецепції. Навіть недовго. Пані Зоф’я прислала по неї секретаря. Молодого, красивого. Незручно було розмовляти при ньому. Але зрештою це не була розмова. Мала присісти біля столика. Щось прочитати? Не мусила ставити запитання — про що? Сама ж наполягала на зустрічі. Спільна тема у них могла бути тільки одна. І тепер перед нею лежала папка. Сіра, паперова, з якимись офіційними печатками й відбитками.

Поволі літери — написані від руки, хаотично, це не був почерк Бруно — почали складатися у розповідь. Яку ніколи не хотіла б прочитати. Дотепер знала, мусила знати лише його власну версію з оповідання „Комета”. Про смерть, яка настигла його… „як стояв — неготовий і недороблений, у випадковому пункті перетину часу та простору, без закриття рахунків, не добігши до жодного фінішу, немов посередині речення, без крапки, без знаку оклику, без Божого суду і гніву…”

Але ось тут не були його слова. Когось іншого. Берґмана Юзефа.

„Лише згодом цей день назвали «чорним четвергом». 19 листопада 42 року. Це не була якась підготовлена акція, радше дика ідея місцевих ґестапівців. Таке полювання на «ваших євреїв». Об 11-й годині ранку в ґетто почалася стрілянина. На вулицях стріляли у випадкових перехожих, ґестапівці вбігали за втікачами до воріт будинків, убивали тих, хто ховався на прогонах і в помешканнях. У цей день було вбито близько 230 людей.

Навіщо Шульц пішов до цього Юденрату? Мабуть, по хліб, але якщо цього дня мав утікати, то мав бути обережнішим. Я добре його запам’ятав. Був страшенно худий і неспокійний. Мабуть, з голоду. Ці порожні очі й зізнання, що це сьогодні. Постійні вагання, страх перед рішенням. Бо ж його спіймають, з його виглядом він далеко не втече. Висадять на якійсь малій станції, витягнуть з потяга і вб’ють десь у найближчому лісі. Прощався ще з кількома знайомими. Кожен з них почув ту саму розповідь. З коментарем, що таке часто трапляється, такі облави…”

Боже, він їй це розповідав не раз. Про цю дорогу до призначення. І про вагони зі щільно зафарбованими вікнами, які везуть на смерть. Про маленьку станцію, на якій зупиняється потяг. І про ковані чоботи жандармів, які світлом ліхтаря безпомилково знаходять його обличчя. Komm, du Jude, komm .

Запам'ятали його, як відходив. „Маленький, монотонно ступав по бруківці, сірий”.

Він не був сірий. Був кольоровий, був метеликом у темряві. Великим, найбільшим серед великих… Вона, мабуть, цього не знає.

— Був поголений?

Пані Налковська дивиться на неї з тривогою.

— Що?

Думає, що я збожеволіла. Навіть не підозрює, що цим одним запитанням я знову ним заволоділа.

— Він завжди дуже дбав про це. Тож перед втечею…