Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Поїхав, а вона замислилась, чи така ворожість личить службовцеві — хай там як, державному. А все решта — як завжди: штани кидав на підлогу, шкарпетки теж і голосно хропів. І це ті справжні чоловіки, котрі час від часу підривають світ, аби потім роками приводити його до порядку?

Лише Бруно не був таким. Він був ніжний, тонкий, делікатний — аж до перебільшення. Може, й підвів її, а може, їм просто не пощастило, мабуть, вони обоє передчасно здалися. Зрештою, вона зробила це перша. А він також мусив це тяжко пережити. Мабуть, ті фініки він тоді так поглинав через нерви, насправді не складав жодної нової сторінки. Дурна була, що не зрозуміла цього. Добре, що кісточки залишив. І паперову торбинку. Такий-от він був, такий…

Який? Він вже почав стиратися в її пам’яті, бліднув у спогадах. Ще з тих перших прогулянок на галявини, на пагорби мала під повіками його проясніле для неї обличчя. А потім… Розмита пляма, наче ті жіночі обличчя й груди на кількох малюнках, які стерла, напевне, розгнівана мати. Боже мій — ніби його взагалі не було. Ніколи. Але ж він був, мусив бути. Треба діяти. Вона мусить щось зробити для нього. Негайно.

Перевірила достеменно, наскільки могла: у бібліотечних каталогах ні в її школі, ні, що найгірше, у міській бібліотеці книжок Бруно не було. Ні „Цинамонових крамниць”, ні „Санаторію під Клепсидрою”. Та й взагалі книжок було небагато, і хтозна-яких. Польські бібліотеки лише починали формуватися. Але щоб у каталозі навіть не було його прізвища? Ні! Бо… Бо це ж був Бруно Шульц — видатний польський письменник. Бруно… Її… Бруно. Найвідоміші писали про нього із захопленням, від щирої душі. Ніхто ж їх не змушував — самі оцінили дрогобицького майстра.

Але й вони віддавна були в опалі… Замовчувані або зганьблені в офіційних газетах, недруковані, розкидані по всьому світу. Ґомбрович на всю війну застряг в Аргентині. Тувім в Америці. Слонімський також на вигнанні. А Віткаци, той кольоровий птах польської літератури, безслідно зник — здається, вбили себе разом із коханкою десь під совєцьким кордоном. Але, може, це тільки розіграш, і раптом одного дня він вистрибне, наче джин із пляшки, з якоюсь черговою п’єсою і ватагою коханок? Лише Зоф’я Налковська знову вражала і дозволяла новій владі леліяти себе.

Бачила в газетах фотографії пані Зоф’ї, деякі сильно підретушовані, хоч, що там казати, це була завжди красива жінка. Чи було щось між нею і Бруно? Вони заперечували одне одного, але досить було подивитися, як вона часом поглядала на нього, щоб відчути тривогу. І цей тон, повний довіри, ця солідарність у доланні літературних труднощів… Схоже прагнення до художніх лестощів.

Це було колись. У давні часи, які тепер не мають жодного значення. Принаймні значно менше, аніж щоденна дорога на роботу розгромленим містом, у супроводі злих поглядів німців, які чекають на виселення, ревіння військових вантажівок та криків солдатів, що посеред руїн женуться за якоюсь своєю жертвою. А може, Налковська завітає і до Ґданська, може, не забула Юну, погодиться зайти на чай. Може, знає, що сталося з Бруно? Хтось такий, як вона, тепер може знати все…

Здається, вони нещодавно мусили розминутися у Верещі. Це ж тут був розміщений той медичний заклад, в якому німці виробляли мило з людських решток. Так принаймні повідомляла офіційна пропаганда, так ухвалила спеціальна Комісія з розслідування нацистських злочинів, у складі якої була Зоф’я Налковська. Невдовзі письменниця увіковічнила все це в оповіданні „Професор Шпаннер” [163] Рудольф Шпаннер (1895–1960) — німецький лікар-патолог, професор медицини, офіцер СС, директор Інституту анатомії Ґданської медичної академії (1943–1944), проводив експерименти з виготовлення мила з людського жиру. — мабуть, найкращому в її „Медальйонах” [164] „Медальйони” (1946) — збірка оповідань Зоф’ї Налковської про долі людей, які пережили переслідування німецьких нацистів, матеріали для написання письменниця зібрала, працюючи в Головній комісії з розслідування нацистських злочинів у Польщі. . Люди тут не надто вірили офіційним гаслам, але у кровожерливого професора Шпаннера — так. Трохи дивно, що її по-суддівськи правочинний брат замовк при цій темі й лише хмикнув, щоб не вірила всьому, про що пишуть літератори. Особливо пані літераторки. Бо іноді люблять перебільшувати…

Але навіть якби вони зустрілися… Мабуть, не проштовхалася б до пані Зоф’ї. Вони вже жили у двох різних світах. Ця прилетіла військовим дуґласом із комісією з Варшави, а містом пересувалася в колоні автомобілів з ескортом можновладців різної масті. Явних, прихованих, цивільних, у формі, не виключаючи совєцьких. До неї б навіть не підпустили. Та й її, Юну, вона б, мабуть, не впізнала. Вони й бачилися заледве кілька разів у житті. А війна, вважай, усіх змінила. І не кожному було по дорозі з ретушуванням… Та ще й з незрозумілими жіночими претензіями в душі…