Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Варшава палала все потужнішим клубом диму й вогню. Удень чорні хмари застували сонце, вночі робилося світло. Але людські крики і плач були ті самі і вдень, і вночі. І всюди літали клапті обгорілого паперу. Книжок, газет, якихось документів — так, ніби ці варвари в чорних уніформах нізащо не могли пробачити паперу.

Усе виразніше можна було бачити поразку повстанського прориву. Те, що сталося у столиці, легко можна було описати словами, які піднесено співалися десятиліттями. Передусім з „Варшав'янки” [159] Польська патріотична пісня-гімн, написана 1831 року під впливом листопадового повстання, споріднена з французькою „Марсельєзою”. . „Сьогодні твій тріумф або смерть?” Смерть — так виглядає не тріумф, а смерть. Спостерігали чергову поразку героїчного народу? Чи чергову трагедію народу, який не бачить реальності, кидає на битву безстрашних дітей без зброї, без шансів на перемогу? Вкотре поверталося питання: який у цьому сенс?

Одного дня десь поблизу пекло відчинило свої двері. Гуркіт, виття, наче хтось намотував гігантську пружину. Кілька сотень людей вибігали з монастиря на дорогу подивитися, що відбувається. Тоді пролунав постріл, і снаряд зі свистом полетів у напрямку Варшави. Це залізнична гармата з Ізабеліна, так звана всіма корова розпочала обстріл напівсконалого міста. Оповіщення остаточного кінця.

Ксьондз Вишинський приніс із подвір’я обгорілу сторінку з молитовника. А на ній уцілілі слова: „Будеш любити”. Показував її всім у піднесенні: це найсвятіший заклик повсталої Варшави до нас і до всього світу. Заклик і заповіт: „Будеш любити”.

Вона не поділяла цього піднесення. Воліла мовчки розділити залишки зупи.

Але хрестик від ксьондза Вишинського всю решту життя зберігала як реліквію. Завжди мала його при собі. У дорозі, вдома. На полиці, поруч із книжками Бруно і Рільке.

Юна вийшла з війни, наче з в'язниці. Вирок виконано, ворота грюкнули за спиною, і не було причини озиратися назад. Жодного минулого, жодних спогадів. Зціпити зуби і жити. Може навіть, вона колись знову побачить кольори… Тепер треба було якнайшвидше втекти від знайомих місць — далеко, якнайдалі. Тим більше, що ці найдорожчі її з Бруно місця — Янів, Дрогобич, Стрий — тепер були за кордоном. За межею Польщі й за межею терпіння. У Радянському Союзі! В якомусь там СРСР.

У Варшаві її вже ніщо не тримало. Зрештою, Варшави також практично не було. Побоїще, звалище, море руїн — так можна було це назвати. Навіть ще після кількох років, коли вперше наважилася сюди приїхати. Залишила погані спогади із цих вулиць, на яких тепер не було, мабуть, жодного вцілілого будинку. Лише той найстрашніший переслідувач у німецькій уніформі — зник. Принаймні не мусила одягати вуаль — зрештою, вона десь поділася в Лясках, разом з іншим військовим лахміттям. У неї залишилися плащ, сукня і валізка з паперами. З пакунком малюнків Бруно.

Відшукала вцілілу кузину Юзю Шренцель — поїхала до неї у Ґданськ. Ще далі від Янова, від Дрогобича, від Львова вже, мабуть, не можна було. Це місто також було привидом — на вулицях мало людей, німецькі жінки і діти жебрають їжу, але, попри бомбардування, стояли будинки, поверталося життя. Найбільше руїн було в середмісті, але вона уникала середмістя — таких краєвидів їй вистачило у Варшаві.

Оселилися у Верещі [160] Верещ (Wrzeszcz) — північна частина Ґданська. , на колишній території вересових полів і тевтонських маєтків. Зайняли помешкання на горищі, де на столі ще не вистигли залишки обіду. Але попередніх мешканців уже не зустріли. Мабуть, чекали десь на виїзд до рейху. Цієї миті вона подумала про тих, які тепер у Янові користалися її спадковим столовим сріблом. Кузина була хвора, змарніла, мовчазна. Лише по клаптях табірної смугастої одежі й родовому прізвищу, якого не змінила, як це зробила решта родини, можна було здогадуватися, звідки вона повернулася. Штуттгоф [161] Штуттгоф (Stutthof) — перший і найдовший у дії нацистський концентраційний табір, створений на анексованій території Ґданська в місцевості Штутово, діяв від 2 вересня 1939 до 9 травня 1945 року, через нього пройшло близько 110 тисяч в’язнів із 28 країн, серед них найбільше євреїв, наступні за кількістю групи становили поляки, громадяни Радянського Союзу, угорці та німці, за приблизними підрахунками тут загинуло близько 65 тисяч в’язнів. ? Ця назва з’явилася в газетах і розповідях уцілілих. Табір винищення. Фабрика смерті. „Процес над убивцями зі Штуттгофа”. Кузина не хотіла про це говорити — годинами сиділа нерухомо й дивилася у вікно. Відсутнім поглядом, ніби бачила вже інше небо.