Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Знала, що він подумає, як буде боротися з бажанням утекти. Він, що виглядає, як сто дипломованих євреїв, як візитка всієї раси, має прикидатися кимось іншим? Куди подінуться його налякані очі, смолясте волосся, відстовбурчені вуха й загострений ніс? Вистачить того, що йому накажуть зняти штани — знає-бо, що лицарі Гітлера завжди так роблять. Це йому завжди снилося. А рідних де він сховає — сестру до валізки, а племінника в кишеню? Ні, про таке він навіть не міг ні подумати, ні написати. Він наляканий. Знає, що всі загинуть. Так чи інакше. Вона не чекала на відповідь. Чекала на нього самого.

Навіть Ландау вже менше приховує від нього те, що невдовзі станеться. Але ще прикидається необізнаним. Чого допитуєшся, єврею?! Працюй, малюй, ще один коник у галопі не завадить, якщо сподобається — може, фюрерові або Гіммлерові відішлемо до Берліна. А що буде — побачимо.

Цього йому вже було замало. Якось ненароком озирнувся і побачив, як Ландау за його спиною шкіриться до напарника з ґестапо. І як ребром долоні проводить по шиї. Шлюс! Jude, schluss! Жодних ілюзій. Треба втікати!

День, година — про все вже було домовлено. 19 листопада. Пополудні. Потяг до Львова. Хтось мав його зустріти.

Юна у Варшаві чекала на звістку. Не дочекалася. Наступного дня також, і наступного, і вже ніколи.

Піти до Тадеуша Ш. з Мокотовської вже не наважилася. Щоб не думати про найгірше, тішила себе тим, що, може, він, Бруно, врятувався, переховується десь, як інші, не має контакту із зовнішнім світом. Була згідна навіть на те, що він більше не хоче її знати. Відтак вже й сама не дуже про нього думала.

Залишилась у Варшаві, не збиралася переїжджати до провінції. Не для того вона все життя звідтам утікала, аби тепер здатися. Зрештою, у столиці було легше уникати знайомих, зникнути в натовпі, грати якусь роль. Не мусила при цьому надто прикидатися, бо ж справді була учителькою. Навчала, де доведеться: у підпіллі, як приватний репетитор, на курсах, організованих Головною опікунською радою — єдиною соціальною інституцією, дозволеною окупантами. Постійно була панею Юзефіною Шелінською — полькою. Не польською єврейкою. Так почувалася, так хотіла. Відтоді — вже назавжди.

Вуаль — це був її метод виживання. Мала їх кілька — всі затемнені, закривали обличчя, наскільки було можна. Однак без перебільшення, бо перебільшення могло викликати підозру. Все одно від злих, пильних очей не можна було втекти. Вона бачила їх, відчувала на собі ці пронизливі, допитливі погляди. На вулиці, у трамваї. Доглядачів і сусідок з під'їзду. Тому постійно треба було змінювати місця. Вже знала, що не можна панікувати — ніколи, особливо тепер. У Варшаві було повно військових вдів, тож переважали співчутливі погляди чи принаймні — байдужі. Шмальцівник [154] Шмальцівник (szmalcownik) — польське жаргонне слово, під час Другої світової війни так називали людей, які заробляли на євреях — вимагали грошей за мовчання у самих євреїв або місцевих, які їм допомагали, доносили німецькій владі про місце перебування євреїв. тричі подумав би, перш ніж її зачепити. Таку шляхетну, вродливу паню. У жалобі. А жалобу вона не мусила вдавати…

Жила своїм ритмом — від помешкання до помешкання, від криївки до криївки, ховалася за своєю вуаллю, знаючи, що пересувається по мінному полю. Водночас діяла відкрито, майже щодня ставала сам на сам із сусідами, з учнями. Продовжувала навчати. Здебільшого дітей, але й своїх улюблених підлітків, яким розповідала про Флобера і Словацького — так, ніби світ узагалі не змінився. Пояснювала значення Міцкевичевого визволителя народу, який приховувався за таємничими знаками „сорок і чотири” [155] Містичний, нерозшифрований образ із третьої частини драми Адама Міцкевича „Дзяди”, означає пророка, месію, спасителя, вірогідно, пов’язаний із месіанською містикою Кабали. . Менше було розмов про її улюбленого Красінського, який — єдиний серед цих пророків — передбачив утілене зло [156] Йдеться про драму Зиґмунта Красінського „Не-Божественна комедія”, в якій поет втілив образ революції як універсального зла. . Хай там як, романтичні поети давали принаймні надію. Щоденність лише посилювала відчай.

Вона багато ходила — мусила переїжджати, постійно мала якісь заняття в місті. Працювала в установах Головної опікунської ради. Завше поспішала. Учні чекали в різних місцях Варшави. Воліла ходити. У трамваї чи фіакрі можна було краще придивитися до неї, мати більше часу, щоб оцінити її обличчя, ніс, зачекати, чи сама не видасть себе. А перехожі на вулиці мали для цього лише секунди. Навіть німці, передусім ті в уніформі. Вона ненавиділа ці секунди, ці погляди, навіть отой свій підшкірний страх бути викритою. Не раз чула (але, на щастя, ніколи не бачила), що у таких випадках відбувалося. Спочатку приниження й побиття, відтак заштовхування жертви до таксі чи вантажівки. Або ласий погляд шмальцівника і швидка прогулянка до найближчої брами чи, якщо здобич не задовольнила, — до ґестапо.