Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Про дітей подбали черниці, відправляли їх кудись углиб країни. Юна знайшла заняття на кухні. Наливала зупу й не думала про те, що буде далі. У фартуху з церати, разом з черницями, величезним черпаком наливала зупу з ріпи або картоплі. Вперше від початку війни могла наїстися досхочу. І нанюхатися досита. Вареної капусти, шкварок, щавлю. У саду з дерев опадали сливи…

Вона не залишила у Варшаві нікого близького. Можна було сподіватися, що їй буде легше. Але не було. Для відчаю досить було того, що бачила. З цього боку, від Бєлянів та Жолібожа, місто було відкрите. Щодня все більшим потоком почали прибувати втікачі, поранені, голодні й без нічого. З дня на день їх було все більше й більше. Намагалася рахувати. Вівторок — двісті тринадцять, середа — триста вісімдесят. І шість підвод із пораненими. У четвер перестала рахувати — на це вже не було часу.

Чим більше сумніви закрадалися в її душу, тим вона молилася ревніше. Світ-бо не може не мати сенсу. Людське життя не залежить тільки від примхи убивць. Не повинно залежати. Ніколи. А якщо вже так, то лишень на якусь мить, яка дає шанс на ще більшу перемогу добра. Як у старих п’єсах. Але нічого подібного не передбачалося. Роками врешті-решт, роками. Сумніви, наче хмара диму з Варшави, були щоразу сильніші.

Часом ставила собі питання: що з Бруно? Де він? Чи живий? Чому не приїхав тоді? Ці питання були вже, однак, лише одними серед багатьох. Не найважливішими. Головне було: що з нею самою? Чи варто жити в такому світі без Бога?

Не було надто багато часу на ці роздуми. День за днем вона просто падала з ніг від фізичної втоми. Носіння лавок, бідонів зупи, наливання в тарілки, роздавання, чищення, миття, складання мисок і тарілок.

І так день у день. Сама вже не мала ні сили ні бажання ковтнути що-небудь. Напівжива, поринала у сон на чернечому ліжку — короткий, хворобливий, але, на щастя, без кошмарів. Чи так уже буде завжди?

На мить, на благодатну мить, її підбадьорила зустріч із ксьондзом Стефаном Вишинським. Він був на ногах від світанку. Надавав останню послугу людям на одрі смерті й першу новонародженим, бо серед усе численнішої юрби втікачів були й вагітні жінки. Підбадьорював, заспокоював, допомагав натягати над подвір’ям велику плахту брезенту, щоб німецькі літаки не бачили, скільки тут крутиться людей. Це не була ні цивілізована війна, ні битва. Німці порушували всі людські та божі закони. Якби черниці позначили свій шпиталь знаком Червоного Хреста, тут же дістали б порцію бомб від вдячних літаків із чорними хрестами.

Майбутній примас Польщі подарував їй хрестик. Між сповіддю при смерті та відправленням на допомогу Варшаві кінного підрозділу повстанців знайшов час на розмову з Юною. Вона запам’ятала його теплий людяний голос і добрі очі. Але віру він у ній не оживив, не запалив знову божу іскру. Після війни вона вже не повернулася до костелу. Перестала вірити в Бога. Якби він був, то не дозволив би цього всього.

Повстанський прорив швидко почав перетворюватися на поразку. Крові було все більше. Для неї — зовсім не червоної. Крові сірої, майже чорної, брудної — вона прожирала бинти поранених або вже померлих, яких звозили з Варшави до монастирського шпиталю на сільських фірах. Замучених, переляканих молодих хлопців. Мокотів, Середмістя — важливі й неважливі для неї місця. Прага? Ні, там не було битв. Імовірно. Бо ніхто нічого достеменно не знав. Щось відбувалося, щось бачилося й чулося, але загальний сенс вислизав. На Варшаву летіли німецькі юнкерси, але раптом високо в небі з’явилися союзницькі літаки з парашутами, а один визволитель, здається, навіть приземлився десь поблизу.

День за днем підводи поверталися все повніші, місто палало все більшим факелом, а штурм угруповання Армії Крайової „Кампінос” для укріплення Ґданського двірця закінчився різаниною. І підводами, підводами, підводами. Повними вже не поранених, а просто трупів. Напівголих, понівечених, звалених один на одному. І сотнями втікачів, які загромаджували дороги. Таких самих нещасних, як ці на підводах. Для всіх якось знаходилося місце і тарілка зупи. Хоча з цим також було щораз гірше.

Бо на дорогах почали з’являтися тисячні натовпи вже не втікачів, а вигнанців з Варшави — хворих, збожеволілих від відчаю, поранених і поґвалтованих. Постріли німців підганяли їх до втечі. У навколишніх селах тривали масові вбивства. Літаки атакували рештки повстанців, які втікали назад в укриття до Кампіноської пущі. Підводи з харчами вже не прибували. Не вистачало їжі, бинтів, ліків.