Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Востаннє бачився з Анною — не вистачало звичайних слів, аби описати цей світ довкола. Вони могли вже тільки мовчати, вона гладила рукав його плаща, що виглядав, ніби перероблений з халата. Так, наче й він не давав Бруно втекти. А іншого на зміну не було.

Анна Плоцкер із чоловіком були вбиті у листопаді 1941 року українськими поліцаями і ґестапо. Дізнався про це швидко. Зрозумів, чому обірвалося листування. І ще більше занурився в себе.

Вже загинула й Дебора Фоґель — чарівна Дозя, знавчиня Канта і білих віршів. Животіла з родиною у львівському ґетто. Одного ранку, після ночі, сповненої стріляниною і пияцькими ревами, було знайдено чотири тіла: Дебори, її чоловіка, синочка і матері.

Дрогобицьке ґетто не надто відрізнялося від інших. Кожен єврей мусив переселитися до кварталу вулиць, абияк відгородженого парканом з дощок і дротом. Так, ніби німцям вже не було вигідно інвестувати в огорожу. Та й самі євреї знали, що їм нікуди втікати. Ті, що намагалися, ризикували бути схопленими і скінчити життя під першою-ліпшою стіною.

Треба було покинути будинок на Флоріанській і переселитися до одноповерхової халупи на Столярській. Столярська, 18 — це його „нова” адреса. Усі в одній кімнаті, без електрики, без каналізації. Тут уже не було місця на будь-що. На жодні пакунки з паперами. Тож все віддав у добрі руки. Кому, коли — все старанно записував, спершу на листочках, відтак у пам’яті. Ті самі прізвища, ті самі адреси. При наступних випадкових зустрічах перевіряв, чи вони пам’ятають. Пам’ятали, може, навіть почали сприймати ці запитання як зайву наполегливість, як невдячність. Але ж кожен мусить турбуватися про своїх дітей…

Там його відвідували різні знайомі, переважно зі школи і з колишніх часів, на початку Дрогобицьке ґетто навіть не було оточене дротами. Прогулянка туди нагадувала подорож на іншу планету. Ще приносили від Бруно якісь дрібнички — книжки з присвятами, один-два малюнки, олівець, мольберт, коробку фарб. Частина на зберігання, частина у подарунок. Як-от непотрібний семисвічник, при якому вже не можна було зустрічати шабат.

Усі радили йому втікати. Спершу відповідав, що покладається на ласку долі. Хіба забув, що доля не щедра на ласку? Чужі або ледь знайомі люди зупиняли його на вулиці.

— Ви втікайте, пане Шульц. Тут усіх нас повбивають. І сліду не залишиться. А ви — ви ж наш Гомер…

За інших обставин він міг би сприйняти це як доказ визнання, високої оцінки своєї особи. Але тепер? Утікати — але як, куди? Тут ніхто не мав якоїсь розумної ідеї. Зрештою, що в його випадку могла означати втеча? Покинути своїх — хвору сестру та її сина? Він не міг цього зробити. Але здоровий глузд підказував, що разом вони не мають шансів вижити.

— Це природний відбір, — пояснював йому при зустрічі колишній колега-учитель, — все одно кінець, вирок винесено, це лише чиста біологія у поєднанні з чистою математикою — виживуть найсильніші. Серед нас, поляків, — може, один з двох. Серед вас, євреїв, — добре, якщо один зі ста. Тож будьте тим одним, Бруно.

— То що? Переховаєте мене з родиною?

На цьому зазвичай закінчувалося теоретизування.

— Я — ні. Але, може, вдасться щось владнати? Треба спитатися.

І на таких обіцянках усе закінчувалося. Один раз, другий. На тому самому місці. На розі Чацького і Міцкевича. Той самий колега — зі щоразу рум’янішою лисиною і темнішим обличчям. А може, він взагалі його не зустрів? Бо не міг собі пригадати його прізвища. А запитати було незручно. Може, це була лише чергова ілюзія — одна з тих, що траплялися йому тепер удень і вночі. Все частіше йому ввижалися різні речі. Мабуть, від голоду, а може — від болю. Бо недуга нирок нагадувала про те, що насправді він — лише частина світу природи, і що біологію будь-чим, якимись пігулками, не обдуриш. І що з того? Що той чи інший „опікун” могли йому запропонувати? Хлів чи шафу в стіні? Стодолу? Думають, мабуть, що Бруно спить на доларах та діамантах…

Варшавські знайомі були більш конкретними. Нехай він тільки зважиться. Будуть документи, гроші на дорогу, притулок. „Святий Францішек” з Мокотовської підганяв. Рішення, Бруно, рішення — часу обмаль. Але навіть святі всього не знають. І не завжди мають рацію. У Варшаві, здається, буде легше зникнути, сховатися, розраховувати на чиюсь допомогу — хоча б письменників, які так його цінували й хвалили. Якісь гроші на це точно б знайшлися. Там він був би кимось, скарбом, який треба оберігати. Тут — ні.