Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Цей гауптшарфюрер Ландау смак мав справді панський. З'явилися картини: він, Ландау, як такий, він на коні, його коханка, його діти. Казкові сюжети в дитячій кімнаті. На всіх справжні обличчя і на всіх він сам — Бруно Шульц, — ніби навіть ось так хотів залишити свій слід для нащадків. А той платив хлібом і зупою. Іноді буряковим повидлом. Але реальною валютою був шанс вижити. Наскільки реальною, ще не було відомо.

Поки що Бруно мав певні переваги як „корисний” єврей. Вуличні „облави” його не стосувалися. Обгорнута в целофан перепустка, пристібнута до рукава, робила своє. Не мусив виконувати тяжку роботу. Його оминали вивезення до Белжця. Сам, скажімо, міг їздити потягом… До Львова, до Трускавця, до Борислава. Зустрітися з Анною, яка все більше ним захоплювалася, як, зрештою, і він нею.

Як тільки Ландау виїздив з міста, Бруно втікав. Бо вже колеги гауптшарфюрера не переймалися його примхами і прихильністю до окремих „жидків”. Навпаки, такий собі обершарфюрер Ґюнтер, наприклад, не приховував неприязні до свого зверхника й ненависті до його підопічного. Любив їздити верхи. На білому коні. З танцівницею, солісткою ансамблю, — поруч з ним на гнідому. Мав широке прищаве обличчя і шорсткі долоні. Носив маленький дамський пістолет. З Ландау змагався через усе. Через портрети, які малював „його” єврей, через кількість прострелених голів, через відсутність сорому.

Досить було побачити, як він дивився на Бруно. Охоче базікав, що приб’є цього Шульца за першої ж нагоди. Якщо вже сам не може мати його при своєму „дворі”. І мусить задовольнитися лише столяром Гофманом [144] Генрик Ґринберґ у книзі „Дрогобич, Дрогобич…”, написаній на основі спогадів очевидців, згадує про цього ж Ґюнтерового „підопічного” єврея, який мав прізвище Гауптман: „[…] євреєм Ґюнтера був Гауптман, столяр-митець, який робив феноменальні інтарсії, мозаїки з різних сортів дерева, дрогобицькі панорами”. (Генрик Ґринберґ, Дрогобич, Дрогобич …, переклад Андрія Павлишина, Львів — Івано-Франківськ : Журнал Ї — Лілея-НВ 2012, с. 34–35.) . Ну, зрештою, цей також дещо може — з кольорових інкрустацій вміє робити досить гарні картинки, але це далеко не те, що оці Шульцові розмальовки…

Бруно ховався, просив про допомогу. Ночував у сусідів. Розумів, який сумнівний захист дає йому його перепустка. Окрім цього, він був не сам. Іноді тягар ставав нестерпним. Одного разу вони ночували у підвалі покинутої вілли родини Моронів [145] Збіґнєв Моронь — учитель гімназії ім. Владислава Яґайла, колега Бруно Шульца, якому він передав частину своїх рукописів і малюнків, коли був змушений переселитися до ґетто. Завдяки Єжи Фіцовському Варшавський музей літератури ім. Адама Міцкевича 1986 року купив у нащадків Мороня сімдесят малюнків та збірку ескізів Шульца. За відсутності у Дрогобичі Фелікса Ландау Шульц із сестрою Ганею Гоффман кілька днів переховувався в будинку Мороня. , на вулиці Бартоломія, разом з кільканадцятьма такими, як він, вигнанцями. У мовчазному, темному місті, де по вулицях носилися вбивці. Всі були голодні й налякані. Сестра почала жахливо кричати, йому ледь вдалося зупинити цей напад. Ще й хтось запалив вогонь у печі…

Важко було витримати над мискою сіро-бурої та ще й холодної зупи. Як же їм мав дошкуляти будь-який спогад про їжу — гусячі шийки, смалець, шоколадні торти, цукерки з марципаном. Ці назви звучали в темряві, наче полум’яні спалахи. Врешті голод обмежував їхню уяву до хлібних крихт і соняшникового насіння. Хтось казав, що це сором, хтось інший, що розбещеність.

Доки міг, рятував Ганю й Зиґмуся [146] Зиґмунт Гоффман — син Ганни Гоффман, сестри Бруно Шульца. . З нею було особливо важко кочувати й переховуватись. Тепер вони стали його подвійним тягарем. Не вистачало одного шматка хліба, треба було випрошувати ще. Ландау винагороджував мистецтво і свої фантазії мецената, а не єврейський голод.

Коханка злочинця в костюмі амазонки? На вічку декоративної скриньки. Пан замовив — слуга виконав. Не здригнулась ні рука, ні долото. Дерев’яна цяцька, інкрустована іграшка для скарбів панові гауптшарфюреру… Що він там збирався тримати? Золоті зуби? Вирвані у єврейських трупів?

Мав Бруно й інше заняття. Впродовж кількох місяців. Просте й не таке виснажливе. Якийсь доброзичливець домовився за нього в місцевому юденраті [147] Judenrat (нім.: єврейська рада) — адміністративний орган, створений владою німецьких нацистів 21 вересня 1939 року на окупованій території Польщі в кожному єврейському ґетто, займався реєстрацією євреїв, переселенням їх до ґетто, відправкою до концтаборів. . Ще совєти звезли до Дрогобича тисячі книжок з усіх публічних і більшості приватних бібліотек, зокрема найбільшу книгозбірню із пограбованого ними Хирівського монастиря єзуїтів [148] Єзуїтська колегія в Хирові, неподалік Старого Самбора і Перемишля — навчально-виховний заклад отців єзуїтів зі статусом гімназії, діяв у 1883–1939 роках, у міжвоєнні вважався найкраще оснащеною гімназією у Польщі, під час першої радянської окупації тут містилися казарми Червоної армії, за німецької окупації — спершу табір для військовополонених, відтак військовий шпиталь, за радянської окупації та за незалежної України (до 2004 року) — військова частина, тепер це приватна власність. . У колишньому єврейському Будинку старців [149] Єврейський будинок для людей похилого віку (Żydowski Dom Starców), заснований у Дрогобичі 1860 року нафтовим магнатом Моше Ґартенберґом по вул. Міцкевича (тепер Шевченка, 27), за радянських часів — міська бібліотека ім. Александра Пушкіна, тепер Центральна міська бібліотека ім. В’ячеслава Чорновола. із цих награбованих здобичей було створено бібліотеку, яка підпорядковувалася ґестапо. Близько ста тисяч книжок. Польські, німецькі й повно єврейських. Столітні колекції, які треба було скаталогувати й посортувати. І, ясна річ, відокремити найцінніше — очевидно, написане німецькою, і лише потім спалити.