Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Була й суттєвіша програма винищення євреїв. Спершу рабською працею і голодом. За вбивчо важкий день праці у кар’єрі, в лісах, на будові мостів „платня” становила четвертинку житнього хліба. Відтак розпочинаються масові вбивства, страти груп по кілька сотень людей неподалік Дрогобича та вивезення до таборів смерті. Спершу до Белжця [141] Белжець — нацистський табір знищення, діяв від березня до грудня 1942 року в місцевості Белжець, близько за 70 км на північний захід від Львова, сюди євреїв привозили потягами й одразу страчували в газових камерах, за наближеними підрахунками, тут було винищено понад 400 тис. євреїв, головно із Західної України, були також жертви ромів, поляків та українців. .

Про це ще не всі знають, кожен на власній шкірі щодня переконується, що на нього чекає. Але надія все ще високо літає над дрогобицьким Ринком. І навіть над кривобокими халупами Лану.

Бруно не довіряє долі, хоча починають збуватися його найгірші передчуття. Реєструється в управлінні праці. Старанно заповнює всі рубрики. Професія: гімназійний учитель. Що вміє: малювати, різьбити по дереву, художньо оформляти картон. І додає: „володію німецькою, усно й письмово”.

Хтось це переглядав, хтось уважно читав, комусь був потрібний раб, який умів це все робити. Той хтось називався Фелікс Ландау, колишній столяр з Відня, заслужений у боях гітлерівець, у молодості, під час так званого путчу Дольфуса [142] Енґельберт Дольфус (1892–1934) — австрійський політик, лідер Християнсько-соціальної партії, канцлер та міністр закордонних справ Австрії (1932–1934), прихильник незалежності Австрії, вбитий прибічниками аншлюсу з гітлерівською Німеччиною. 1933 року Дольфус заборонив австрійську нацистську партію, 12 лютого 1934 року соціалісти й анархісти підняли повстання в Лінці та Відні, 25 липня 1934 року есесівці, передягнені в австрійську військову форму, вбили Дольфуса, проте заколот було придушено, а військова підтримка Муссоліні змусила Гітлера відмовитись від планів захоплення Австрії. — навіть компаньйон самого Адольфа. Тепер — дрогобицький „референт з єврейських питань” у ґестапівській уніформі. Кремезний, сильний, наче віл. Вихований в інтернатах, бив по-звірячому. Це він вишколював у Дрогобичі українську „чорну” поліцію. Гауптшарфюрер, тобто старший сержант, але його називали Judengeneral. Спершу навіть сам казав, що має певний спротив до такого жорстокого трактування євреїв. Бо „мусив” нещодавно „завалити” кілька єврейських жінок над викопаним ними ровом. Було тяжко. Нерви. Але тепер, додавав, „діло пішло!” А згодом, день за днем, воно йшло вже без жодних перешкод.

Його боялися всі, не раз проявив себе як безжальний убивця, який міг просто собі стріляти в місцевих дівчат з балкона своєї вілли. Надто повільно, на його думку, працювали. Цілився зазвичай у балкони й вікна. У єврейських дітей і котів. Іноді у птахів. Мав, однак, слабкість до мистецтва. Пригледів Бруно, витяг його з маси приречених на смерть нещасних і оточив своєрідною „опікою”.

Доручав йому найрізніші художні роботи. Картини або настінні малюнки. Вдома або на манежі. Навіть у казино для офіцерів ґестапо. Втомлені убивствами, мали ж вони право на відпочинок у гідних умовах, посеред пастельних кольорів та приємних пейзажів. Але принаймні не змушували його малювати чергового тирана. Ці злочинці мали свій особливий кодекс. Зась євреєві до прекрасного обличчя їхнього вождя Адольфа! Це єдина відома йому користь від божевільних Нюрнберзьких законів. Бо мазанини вусів наступного вбивці Бруно, мабуть, вже не пережив би…

Малював портрети, оздоблював стелі й стіни. На драбині й на риштуваннях. Зображав барвисті людські хороводи, танці, кадрилі. Під звуки оркестру й оплески публіки. Більше пурпурового, Шульце, яскравішої зелені. Справа вгорі додай блакиті! Палацик просто неба, школа верхової їзди та стіни казино. Запам’ятай: має бути радісно, веселенько! Людина, справжня людина, не має бути приречена на понурість і хворе мистецтво. Вона має право випити після роботи, поспівати у приємній атмосфері, ляснути жінку по дупі й повитріщатися на кольорові картинки на стіні. Хоча б для того, аби порівняти бабські дупи — ті, що на стінах і під рукою. Ну, факт — таку руку іноді треба було спочатку відмити від крові.

Бруно був виснажений, слабкий і хворий. Іноді пересиджував у єврейській лікарні під знайомою опікою. Він не надто б знадобився в таборі праці, де будували стайні на іподромі, оздоблювали сади й оранжереї. Як похмуро жартували самі євреї, будувався „маленький Тель-Авів”. Він не годився для такої роботи. Жив лише тому, що малював. Малював, тому й жив. Тут уже не було совєцьких напівтонів і неоднозначностей щодо того, чим могла б закінчитися відмова виконати якесь доручення. Там можна було ще думати — криком, доганою чи мордобоєм? Тут вибір був менший — куля в голову, на місці або в таборі. Тож малюй, єврею, малюй. Усе, що тобі наказую!