Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Нова влада запровадила також свій власний час і календар — так, ніби місцеві були недостатньо вражені „визволенням” та визволителями. Час пересунули на дві години, а замість тижнів увели революційні „шестиденки”. Вихідними, замість релігійних неділь, мали бути 6, 12, 18, 24, 30 дні кожного місяця. Цікаво, чи через п’ятдесят років хтось пам’ятатиме про ці абсурдні речі?

Вона могла сховатися, втекти до рідного дому, до ліжка. У його випадку не було місця на відмову. І на сором. Вона співчувала йому. Знала, що ця жахлива ситуація не дає йому спокою. Що він страждає, бореться з думками. Чи це вже назавжди? Добре, що хоч не мусив ставити авторську печатку на цих „ремісничих роботах”. Залишалося сподіватися, що вони колись щезнуть разом з тими, хто їх замовляв. Бо що це за паскудне полотно — справді радянське, яке розповзається при найменшому смиканні, що це за фарби, які линяють від найменшого дощу? І що це за ідеологія, яка змушує вихваляти тиранів, зло називає добром, а окупанта — визволителем? Таке не може існувати вічно.

На будівлі Оперного театру у Львові побачив свою „святу четвірку”: Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна — тридцятиметрового розміру! Тридцятиметрового! Як вони роблять такі гігантські збільшення?

Одного разу… Спостерігав за демонстрацією на річницю більшовицької революції. Вулицями йшли колони працівників „Польміну”, „Нафти”, „Ґаліції” [134] Назви потужних закладів нафтової промисловості у Дрогобичі й Бориславі, які процвітали в міжвоєнний період, тримісто Дрогобич — Борислав — Трускавець називали галицьким Клондайком. , інших фабрик та нафтопереробних заводів, якими керували горлаті політруки. Марширували по кілька разів, туди і назад, Малим Ринком, біля кінотеатру „Ванда” і знову перед ратушею, що потопала в червоному кольорі й портретах вождів. Здалеку це ще так-сяк виглядало. А зблизька було видно, як безчестять його магічні місця. Злий і простацький натовп статистів, що грали як попало, жалюгідні, засоромлені своїми ролями. Нікчемність на службі кічу. Тисячно помножена. І поєднана із зухвалістю цього спектаклю. Мабуть, червона від сорому.

Це могло справити враження. І його це вразило. Жахливо. Втік швидко, крадькома. Вона не сумнівалася, що знову, як зазвичай, — попри стіни.

Безпорадно шукав ґрунту під ногами. Схоже, ілюстрував також місцеву „Більшовицьку правду” [135] Дрогобицька обласна газета „Більшовицька правда”, що виходила у період першої радянської окупації, редакція перебувала у приміщенні сучасної редакції газети „Галицька зоря” (вул. Тараса Шевченка, 14). У 1940-1941 роках Шульц виконував ілюстрації для цієї газети, окрім тематичних сюжетів, малював портрети Івана Франка і Тараса Шевченка. . На малюнку: магістрат, немолодий дрогобицький урядовець у костюмі, чотири похмурі орли(?), повно квітів і знамен, радісний натовп і совєцька кавалерія на запінених конях. Що це мало означати? Симбіоз старого і нового? Зрештою, вийшло так собі. Навіть совєти не схвалили. „Недостатньо живі як на таку життєву картину”. Після французьких нарікань дочекався російських скиглінь… Але ті тоді хоч бачили справжнє мистецтво, не те що тепер тут…

Він не знав, що далі робити, як захиститися від лих, що чигали на таких, як він. Класово чужий, неприєднаний… Від весни 1940 року почалася депортація польської інтелігенції — на північ, на схід. До однієї хвилі вивезення потрапили головно євреї. Тож яка тут „жидо-комуна” править?.. Ніхто нічого не знав. Люди зникали вночі, цілими родинами, лише з однією валізкою речей. Були якісь списки тих, кого мають депортувати, хтось їх складав, хтось ухвалював рішення, кого треба знищити. Різні знайомі лякали Бруно добрими порадами.

Написав клопотання до профспілок Західної України. Назвав його навіть „свідченням”. Заявляв про лояльність до „пригноблених” та про своє прагнення „вивчати науку комунізму”. З відчаєм приреченого, який стоїть під шибеницею, визнав свою творчість як таку, що „повинна служити визволеним масам як відпочинок, як чиста гра уяви, що додає смаку й радості життю”. Відповіді не дочекався. Не встиг.

Іноді вдавалося жити майже нормально. У Бориславі він завів знайомство, а невдовзі близьку, підживлену листуванням приязнь із молодою художницею Анною Плоцкер [136] Анна Плоцкер (1915–1941) — художниця, дочка відомого лікаря, професора Леона Плоцкера, закінчила Варшавську академію мистецтв, приятелька Бруно Шульца. 27 листопада 1941 року була вбита разом із нареченим Мареком Цвілліхом у лісі неподалік Трускавця, вирок здійснила українська поліція за наказом німецьких зверхників. та її чоловіком Мареком Цвілліхом [137] Марек Цвілліх (1912–1941) — художник, навчався у Краківській та Варшавській академіях мистецтв, мешкав у Бориславі, у 1940–1941 роках навчав малювання в одній з бориславських гімназій, загинув разом з нареченою Анною Плоцкер, яка в 1940 році потай переїхала до нього з Варшави, з огляду на оточення вони офіційно одружилися. . Це було непросто. Потяги їздили рідко й нерегулярно. Вагони не опалювались, вікна повибивані, а зима була сувора — так, ніби революційний гнів окупантів зосередився на Польській державній залізниці — інституції солідній, але, що там казати, буржуазній. Тиснява, люди на сходинках, у переходах, у клозетах. Бруно якось давав собі раду. На щастя, до Борислава було близенько.