Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Автор цієї „диверсії”, на щастя, більше скидався на недоумка, ніж на диверсанта, а крім цього, міг ще знадобитися, бо що б хто не казав, картина була що треба. Втім, за такий скандал і сам політрук міг опинитися в таборі, тож усе закінчилося лише суворою доганою і корекцією кольорів, що, зрештою, міг зробити будь-який художник.

А іншого разу, на черговій картинці зі щасливого життя населення, — домалюванням черевиків у жниварок…

Після такої пригоди він уже не міг відмовляти. Коли настав час, аби місцеве населення з ентузіазмом схвалило приєднання цих земель до СРСР, а відтак обирало своїх „представників” до якихось таємничих сільрад, Бруно мусив оздоблювати виборчі дільниці.

Метушився, щоби встигнути. Треба було намалювати на стінах революційні орнаменти, а де не вистачало — заслонити грибок стендами.

„Метушився”. Гірко було це слухати. Але вона слухала. Може, дізнається про щось важливе. Може, з’явиться причина, щоб таки підвестися з ліжка. Тож слухала через двері батькової канцелярії. А відтак просто у себе в кімнаті. Бо врешті знайшлася причина для „одужання”. Почали приходити якісь куми із села, приводити своїх дівчаток на уроки до пані „научительки”. Може, вона їх навчить чогось більше, ніж оті там тепер у совєцьких школах. Самі ці жінки знали багато.

Ті нещасні вибори… „Вибори”. Показуха — нічого більше. Найтупіша дитина це розуміла. Але все мало виглядати надзвичайно серйозно.

Зі складу „творів мистецтва, повернутих народові”, треба було принести грубий килим, який ще донедавна лежав у вітальні когось із нафтових магнатів… Змайструвати з фанери чотири кабіни, обклеїти їх шпалерами, відтак прикріпити ручки, а головне — гачки, щоб можна було зачинитися ізсередини. Для таємності голосування — це ж святе для совєцької влади! Настільки святе, що у день „виборів” не було охочих заходити до кабін. Бо ж не годиться поганити такі урочисті місця. Хоча при вході до дільниці до цього закликав спеціальний активіст.

Люди все ж знали своє. Що ці 99,99 відсотка підтримки влади та схвалення приєднання східних польських земель до Української РСР гарантовані й без їхніх голосів. А тим більше — без їхнього спротиву. Тож навіщо лізти у пастку?

Чи Бруно також про це знав, сидячи в головній залі за найважливішим столом, перед яким стояла урна? Знав, мусив знати. А коли хотів забути, то з балкона нагадував йому, про що треба, Великий Вусатий Законодавець, автор блискучої і вже класичної тези: не важливо, хто голосує — важливо, хто рахує голоси.

Малював його не раз і не два. Мусив детально вивчити це обличчя. Зачесане догори волосся, густі брови, вуса. Струпи після віспи? О, ні, про це боялися згадувати навіть найближчі, навіть його іноземні гості. Пудрив їх, покривав макіяжем, щоб не зраджували будь-яку недосконалість людини із бронзи. А клишава рука, яку ховав у рукаві, а шість пальців на руці чи нозі — знаки диявола? Це портретиста не мусило, не мало обходити. Спершу треба було поділити полотно на квадрати, щоб не втратилися пропорції. Відтак обличчя, вуса, брови — нанести спочатку валиком, затим розгладити мокрою губкою, тіні розтерти і все вивести грубими пензлями, як для фарбування стін.

Працював у шкільній актовій залі на підлозі. Руки мліли, у потилиці від цього стріляло, але товариш Сталін був наче живий. Тиран і друг дітей. Менші портрети — Ворошилова і Молотова — малював, на щастя, вже хтось інший. Може, й хтось із учнів Бруно?

Вона все слухала й слухала. З подивом і жалем. З обуренням і покірністю.

Картинки зі знайомих їй вулиць. Стрийська у прапорах і транспарантах. Морди совєцьких вождів на парканах і вікнах. Окупанти — тупі обличчя, наче витесані з якоїсь брили, лише зрідка пожвавлені селянською дотепністю. Товариші визволителі! Калмик, кацап, чубарик [133] На території східної Польщі чубариками зневажливо називали радянських окупантів у період 1939–1941 років, можливо, через шпилясті (чубаті) шапки червоноармійців. . Пане тимчасовий — зверталися до них перекупки.

А навпроти, у торгових рядах, колотнечі з військовими. Переважно з офіцерами, що смерділи спиртом і одеколоном, від якого навіть шершні здихали. Нестримна інфляція (буржуазна змова!) піднімала ціни до абсурду. Центнер картоплі невдовзі коштував триста злотих, до війни — чотири. Кілограм масла, якщо воно було, — двісті, а ще недавно — два. Проте оті все одно керували. Мали гроші, розкуповували все.

Схоже, крамарки, обурені, що совєти міняють свою нікчемну платню на злоті за абсурдно високим урядовим, а насправді грабіжницьким курсом один до одного (до війни був курс три до одного), скаржилися Бруно: вони купують все підряд, пане Шульц, навіть клейкі стрічки для мух, хоч наближається зима. І нічні сорочки для дружиноньок, бо ж мусять піти, розумієте, — до театру. А один вимагав десяток талесів, бо думав, що це шалики. Ваш батько був шанованим купцем, мав щастя, що не дожив до таких часів. І до таких клієнтів.