Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Бруно робив, що міг. Найперше намагався зберегти ставку в школі. А радше у школах, бо працював також у гімназії Блятта [131] Приватна коедукаційна гімназія імені Леона Штернбаха у Дрогобичі, спершу розміщувалась на колишній вулиці Собєського (тепер вул. Лесі Українки, 120), тут відбувалися науково-популярні лекції за участі Бруно Шульца. За часів першої радянської окупації (1939–1941) гімназія була на вул. Шашкевича, 28, Шульц навчав тут малювання і креслення, власником і директором гімназії був Якуб Блятт, тому поширеною була назва „гімназія Блятта”. . І нікому не наражатися. Старався якомога довше тримати голову над поверхнею води, хоч вода була все глибша, все каламутніша. І все важче було її ковтати. Тепер навчав також математики і креслення, від безвиході почав проводити навіть уроки фізкультури. Він, кволий теоретик, заперечення фізичної сили, зі свистком ганяв хлопців по спортивному майданчику. Таке вона почула.

До переповненої школи учні ходили у дві зміни — молодші класи зранку, старші після обіду. Почало бракувати електроенергії, тож старші учні часто вчилися при свічках. А коли свічки згорали, то просили професора Шульца, щоб розповідав їм свої історії. Тихим, спокійним голосом він чаклував світи із „Подорожей Гуллівера” або сам вигадував історії про гномів та інших дивовижних істот, які жили по кутах та шпаринах кожної дрогобицької домівки — в іншій реальності, прихованій від їхніх очей. Вони не вміли надто гарно повторити цього своїм батькам — лише він умів так чаклувати словом. Здається, вони часом махлювали із запобіжниками — світло гасло, і тоді могли просити: „Пане професоре, розповідайте, будь ласка…”

Тягар пропагандистських завдань ставав щоразу боліснішим. Ті пики вождів, транспаранти, плакати. В астрономічних кількостях і на вчора. Бо оті знали, на що він був здатний. Оцінювали його, може, не як художника, а вмілого ремісника. Тож роботи він мав по вуха. Бо ті великі портрети не можна намалювати пензликом. І навіть пензлем. Плакатні фарби треба було розчиняти у відрах, відтак ганчірками в руках або прикріпленими до держака совгати по заґрунтованому в білий колір і попередньо пофарбованому полотні. При цьому пильно стежачи, аби якийсь телепень не доніс, що „єврей Шульц” квецяє шматиною дороге обличчя товариша Сталіна… Треба було надихатися хімікатами, а передусім забруднитися, вимастити цими фарбами руки, обличчя від витирання поту, взуття. Добре, що у шкільній майстерні було достатньо робочих халатів.

Це була мордація. До того ж він ще навчав, готувався до уроків, хворів. Депресія не випускала його з обіймів. А жовчні камені постійно нагадували про той все безглуздіший фізичний біль.

Йому, щоправда, давали помічників — часом учнів, а часом якихось мовчазних типів із похмурим поглядом. Але що — мав дозволити, аби результат був не таким, як треба? Щоби столярний клей додавали до ґрунтовки без його нагляду або кольори змішували навмання? А що буде, якщо потім великому вождеві відпаде вус або вухо зморщиться? Його лякали такими історіями. По суті, всі. Ті, яких не любив, але не міг їм відмовити. І ті, котрі вважали, що він занадто далеко заходить у своєму підпорядкуванні комуністам. І ще заплатить за це. Так, ніби він сам цього не знав…

Водночас він знав, що не може відмовляти. Що не втече від замовлень, які йому наказували виконувати. Що його не виправдають ні жодна хвороба, ні найбільші скарби жовчного міхура, ні найважча депресія. Він посірів, зробився менший і тихіший, ніж зазвичай. Але мусив працювати понад сили. Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін. Разом і окремо. У великому й у величезному форматах. Ті найбільші — п’ять на дев’ять, десять на двадцять метрів — були справжнім мистецтвом. Треба було знати закони математики й оптики, щоби пропорції були такі, як треба. Зблизька і здалеку. Жодної халтури, бо не лише сапер помиляється тільки один раз… Бруно користався шаблонами й кліше радянських товаришів художників, уже роками загартованих у таких боях. Але ризик все одно не зникав…

На самому початку він ледь не опинився у в’язниці. Мав намалювати монументальне полотно, яке б відображало тріумф радянської України. Робітники і селяни з ентузіазмом вітають переможну кінноту Радянської армії. Намалював усе, що треба і як треба. Коні жваво форкали, лиця червоноармійців випромінювали непохитну дружбу, ентузіазм переповнював обличчя представників місцевого населення.

Однак політрука, який оглянув картину, мало не схопив напад буржуазного паралічу. Бо художник Шульц явно переборщив. Із кольорами. Намалював українських селян у блакитних штанях і жовтих сорочках. У барвах землі й неба — кольорах їхнього забороненого національного прапора. Адже саме тоді вірні цим кольорам плювали кров’ю в місцевих Бриґідках [132] Бриґідки — в’язниця у Дрогобичі, розташована на Гірці (до дорозі до Трускавця), збудована на початку XX століття, на її території був завод черепиці й цегли, всередині — ткацька майстерня, у цій будівлі дотепер міститься в’язниця. і їх радше не звинувачували в любові до Червоної армії. Скандал був чималий, на допиті йому закидали український націоналізм та диверсію. Сниться йому, мабуть, вільна Україна, сволоті!