Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Поки що сама розпитувала, прислухалася, складала докупи якісь уривки інформацій і розповідей. Євреї з Дрогобицького ґетто вбиті. Всі. Майже. Як і всі інші — варшавські, краківські, львівські. Тоді, але й пізніше. А коли — ніхто достеменно не знає. А тим більше невідомо поіменно, хто загинув. Бруно точно був живий ще у 1942 році, бо ж отримала цю картку від нього. Може, він у Німеччині, вижив у якомусь концентраційному таборі. А якщо він на іншому боці світу? Бо, може, якщо не ґестапівець, то енкаведист урятував його від найгіршого і забрав із собою вглиб Совєцького Союзу. А звідтіля — з раю тобто — не так легко вибратися. А може, ближче — у Дрогобичі, у Самборі, в селі поблизу Трускавця — хтось його переховав у стодолі чи в землянці, мав же він якихось польських приятелів. Нехай лише підлікує нирки — і знову з’явиться, як справжня зірка польського слова.

Бо ж тоді, в листопаді, він уже мав нові арійські документи, квитки на дорогу до Львова і до Варшави, гроші. Що ж сталося, куди зник, на якому людському чи небесному пасовищі опинився?

— Боже мій святий! — зітхала все частіше. — Чому я тоді не поїхала до нього? Треба було побороти свій власний страх і врятувати його від його страху — більшого і небезпечнішого, якщо я живу, а його немає.

Спершу ходила на якісь зустрічі. Осередок львів’ян. Залишки, рештки тих, хто вижив. І кого позбавили батьківщини, родин, дитинства. Раз чи два була на цих розмовах. Багато не говорила, трохи випитувала на перервах, але передусім намагалася слухати. Не підслухала, просто слухала. Деякі любили говорити. Розповідали про все, що бачили або коли-небудь чули. Хотіли бути важливими. І для неї були — це ж голоси й відлуння звідтам. Розмовляли дві жінки. Спершу подумала, що старі. Але тут-таки зрозуміла, що вони могли бути її однолітками.

— Шульц? Такий дрібний, похмурий?

— Здається, мав одружитися з якоюсь католичкою.

— З католичкою? ВІН?

— Бідна ж вона, бідна.

— Здається, Віткаци її малював.

— Була в його гаремі?

— А що їй залишалося, якщо той не міг. Або не хотів.

— Мабуть, і те, й інше. Така гордовита була, наче якась пава…

— Але що це за мужик був? Упокой, Господи, його душу! Мужик то має бути мужик.

— А він такий нещасний, хирлявий…

Більше туди не пішла. Але своє запам’ятала. Так не могло бути. Щоби після людини залишилися тільки нісенітниці, які розносять кумасі.

Змінила меблі в помешканні. На сусідній вулиці купила дві шафи. Мабуть, з награбованого майна, але кого це тепер цікавило. Одна більша, друга менша. Менші каталожні картки вдалося трохи роздобути у шкільній бібліотеці, більші мусила зробити сама. Розрізати зошити, якісь службові папери, списані з одного боку листка, використані блоки картону, збирати скріпки. Методично приступити до роботи.

Мала каталожна картка:

— БРУНО ШУЛЬЦ. Народився у Дрогобичі (відтак дописала олівцем, у разі, якби треба було витерти — Україна, тепер СРСР) 1892 року в купецькій сім'ї. Батько: Якуб, мати: Генріетта, з дому Кугмеркер. Письменник, художник, педагог. Збірки оповідань: „Цинамонові крамниці”, „Санаторій під Клепсидрою”. Цикл графічних робіт: „Книга Ідолопоклоніння”.

Більша каталожна картка з тим самим підписом, плюс позначка „X”:

— РОДИНА ШУЛЬЦІВ. Неортодоксальні євреї. Але чоловічий нащадок був обрізаний. (Опис акту обрізання у папці varia. Здійснив торговець вапном Самуель Купферберґ.) До синагоги ходила лише мати. Релігійність Бруно — дивись папку І (відгуки, спогади). Плюс документи про вихід з єврейської громади.

— ЮЗЕФІНА ШЕЛІНСЬКА, ЮНА — сформулювала тільки назву. Ще не була впевнена, що напише. Що на малій каталожній картці, що на більшій, і що покладе у папку з документами. Та й вона їх ще не мала. Ці папки мусить сама склеїти. Або звідкись — нове, важливе слово — скомбінувати.

В установі Червоного Хреста, де збирали дані про тих, що вижили після війни, про Бруно нічого не було. Раз, усього лише один раз засумнівалася, коли її запитали, хто вона для пана Шульца. Дружина, — сказала інстинктивно, боячись, що інакше їй нічого не скажуть. Потім вже знала, що це не має значення, тож постійно відповідала: наречена. Але все одно поверталася з нічим. Другий раз, третій.

За четвертим разом хтось її наздогнав на вулиці. Заросла фізіономія, брудний одяг, але як мали виглядати ті, що пережили пекло? Шульц живий, знайомий бачив його недавно в совєцькому лагері. Як? Де? Під Воркутою. Разом із паном Мандельштамом. На одному лікарняному ліжку. Доки збагнула, що це божевільний, він уже втік, залишивши її з калатанням серця, яке не припинялось увесь вечір і всю безсонну, незважаючи на таблетки, ніч.