— Здурів! — прокоментував ту подію Володимир, зазирнувши в каюту. — Менше кави пий на ніч.
Вранці кореспонденту було соромно й холодно. Та скоро викотилось з-за обрію сонечко, пригріло, заграло зайчиками на хвилях — й поганий настрій кудись подівся.
Але нагодився Юрій й негайно його повернув.
— Давай готуй костюми та акваланги! Доведеться нам ще раз пірнути.
— Куди? — з готовністю поцікавився журналіст.
— Та все туди ж. До нашого титаніка.
Чашка мало не випала в Олександра з руки, Юрій зробив вигляд, ніби того не помітив.
— Треба ще когось... запитати.
Занурюватись було страшно. Тим більше, що всі ознаки неспокою виказував й Володимир. По капітановій пиці, як завжди, прочитати щось було важко, але, здається, хвилювався і він.
Ще б пак! Адже поки вони будуть там, під водою, екіпаж зменшиться вдвічі, й чи впорається Володимир, хай навіть з Оленою разом, якщо поруч спливе на своїй субмарині Інженер?
Далі думки розходилися. У найкращому варіанті Інженерів човен був крихітним й мав на борту кулемет, у найгіршому — міг взагалі не спливати, а запустити впритул торпеду, як по сидячій качці. І в тому, і в тому випадку...
Олександр зітхнув й чесно признався самому собі, що боїться покійників на потопленому кораблі. Й боїться значно сильніше, аніж дві доби тому. Бо тепер страх базується не на інстинктах, а на реальних, хай навіть неймовірних подіях.
Але, звичайно, Олені він у тих думках не признався.
Вона поцілувала його перед зануренням, й аж до десяти метрів Олександру здавалось, ніби той поцілунок поволі остигає на його щоці.
Корабель виявився на місці. А от мотлоху на палубі значно поменшало. Юрій на Олександр перезирнулись.
Мотлох був звалений купою поруч. Складалося враження, ніби згрібала його могутня, але незграбна велетенська рука.
Люка у трюм, що минулого разу визнали непроникним, взагалі не було. І комінгсу теж. Невідома сила, що обшукувала корабель, не церемонилася й рвала метал, як корова траву.
«Ще й на завтра...» — промайнуло в голові у кореспондента. Спочатку він навіть не зрозумів, до чого це, потім спогад оформився. Колись, неймовірно давно, дід навіщось пояснював малому Сашкові, як пасуться різні тварини. «Корова зриває лише вершечки, — розповідав дід... — їсть — і думає: „Ще й на завтра“. А коняка — та про завтра не думає, рве під корінь та примовляє: „Завтра здохну“»...
Судячи з рваних слідів на металі, тут паслись носороги.
У трюмі був безлад. Якісь пакунки, ящики, мішки та коробки. Два акваланги. Трубки одного було одірвано одразу ж за редуктором, інший — з вигляду був наче цілий. Колеса — маленькі, але широкі. Можливо, передбачалося щось буксирувати. Велика металева рама — біс його зна, навіщо.
Юрій торкнув кореспондента за руку, махнув у бік корми — мовляв, давай туди, годі вже витріщатись!
Рубку було зірвано повністю, але трап при тому захаращено якимись уламками й проникнути досередини способу не було.
Але той, хто все це зробив, мабуть, не любив відступати. Юрій проплив трохи вбік, журналіст — за ним... й від несподіванки мало загубника не проковтнув.
Борт було вирізано! Величезний отвір, якраз поміж двома шпангоутами, міг пропустити не лише аквалангіста, але й батискаф.
Юрій зазирнув, посвітив ліхтарем, покрутив головою й рушив далі. На кормі, де витягли з завала «парламентера» (як охрестив журналіст хлопця з білим прапором), теж нічого цікавого не було.
А під кормою...
Юрій спікірував вниз, Олександр вже звично рушив за ним — але загальмував, замахав руками й навіть схопився за скручений поручень. Порізався, але не відпустив — так не хотілося йому наближатися до білого зашитого мішка.
Капітан підплив ближче... покрутився над ним... доторкнувся... витяг ножа...
Журналіст намагався дивитися куди-небудь вбік, але очі самі поверталися до моторошної сцени.
Юрій обережно, дуже плавними рухами, ледь доторкаючись, надрізав мішок. Кореспондент не витримав — підплив й зазирнув.
Мішок був набитий землею. Мулом. Донними відкладеннями.
Юрій покрутив головою, випустив хмарку повітря.
І тут звідкілясь почулося чітке, дзвінке й голосне: «Баммм!»
Капітан стрепенувся, махнув журналісту рукою — «вгору!» й рвонув першим. Олександр подався за ним й лише перед самою поверхнею, коли заболіло у грудях, згадав, що піднімаючись — слід весь час видихати, а затримавши повітря — ризикуєш на поверхні видихнути його разом з легенями.
Він видихнув так, що кита б заздрощі узяли.
Читать дальше