Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Баммм! — почулося із середини. — Бамм-бамм!

Наче молотком били об дзвін. Зсередини. Або гільзою. Або навіть цілим снарядом...

Ревнув дизель, корабель стрибнув вперед й одночасно Володимир загорлав:

— Відходь! Відходь, кажу!

Журналіст не відійшов, а теж стрибнув — але послизнувся, й сів задом на якийсь гострий уламок дерева.

Бренькнув, як струна на гітарі, трос. Володимир відскочив від своєї лебідки, а башта, розвернувшись в повітрі, ляснула в воду.

Як бомба.

Чи то кореспонденту здалося, чи біс його зна, але в момент падіння бак повернувся віконцем до нього й з віконця щось висунулось.

Щось схоже на тонку кострубату гілку. Й вона ворушилась, й шкрябала-роздирала нігтями метал.

— А ти чого стоїш? — раптом напустився Юрій на кореспондента.

Виявляється, корабель вже пристав до берега, Володимир якраз перелазить на борт, а капітан махає рукою.

— Ану хапай пінопласт й біжи за Вовкою слідом, він скаже, що треба робити. Тільки ставайте так, щоб з води вас не можна було помітити...

Робити довелось річ абсолютно безглузду. Спочатку Олександр навіть не зрозумів.

— Як — висипати?

— Жменями, — пошепки пояснив Володимир. — Отак береш — й сиплеш. Старайся розподіляти рівномірно, як зерно в полі. Ніколи жито не сіяв?

Журналіст, звичайно, не сіяв й взагалі про те, що таке жито, знав виключно з сезонних публікацій про необхідність зберегти урожай.

Загальна безглуздість та неможливість останніх подій дивним чином впливала на психіку. Олександр рухався механічно... та й думав теж якось механічно. Й висипав в воду вже півмішка, коли дотямив спитати:

— Володю. А що це ми робимо?

— Тссс! — Володимир приклав пальця до губ. І вголос додав: — Корпус латаємо. Бачиш, обшивку пробило, пінопласт сиплеться?

Від такої відповіді в голові взагалі замакітрилося й останні проблиски думок зникли.

Володимир присів за бортом й обережно крутив туди-сюди великий морський бінокль.

«Бач, виявляється, шкворні — універсальна конструкція... — мляво думалось Олександрові. — Й кулемет, й бінокль... Так що не дуже-то хлопці й брехали...»

Чомусь зовсім нещодавні події — переговори з шефом, біганина поміж ним та заводом, зустріч з копачами — здавались такими давніми, що згадати важко було.

Пінопласт вже кінчався.

«Ось висиплю цей мішок, — так само мляво подумав кореспондент. — І що? Братися за наступний? Чи досить?»

Якби Володимир раптом сказав йому викидати за борт все підряд, крім капітана, журналіст би послухався. Лише поскаржився би, що роботи багато.

Пінопласт плив за кормою, поступово розходячись, й здалеку те мало вигляд, ніби вода пофарбована — якщо, звісно, припустити, що існує фарба у цяточку.

А ще — якби ту фарбу спостерігали, наприклад, з літака... або з параплана... Олександра аж пересмикнуло — натомість, в голові трохи прояснилося. Він навіть очі підняв — але в небі не було ні того, ні іншого.

Втім...

Придивившись, «пофарбовану смугу» за кормою можна було помітити й так — з борту.

Дещо починало прояснюватись.

— Допетрав? — підморгнув йому Володимир. — Ну й молодець. Якби ще й язика на припоні тримав, то ціни б тобі не було.

Журналіст натяк зрозумів й рота прикрив.

Судячи з попередніх натяків та теперішнього засівання води, Юрій та Володимир сподівалися, що невідомий Інженер пересувається під водою, на невеликій глибині, й збурення від його... гвинтів? ластів? чи що в нього там? — може проявитися на поверхні.

Особливо, якщо її засіяти білим, добре помітним порошком.

Олександр аж зітхнув. Оце так імпровізації!

Після цієї думки прийшла ще одна — а якщо Інженер, розкривши їхній задум, попливе не слідом, а збоку? Скажімо, метрів за сто ліворуч...

Лише зараз кореспондент озирнувся навколо й мало не посміхнувся, але тут-таки гримасу ту прогнав. Корабель плив у досить вузькій та мілкій протоці. Обидва береги її були всіяні корчами, й наближатися до них навіть надводним судном журналіст би не ризикнув. А Юрій тим часом ще й безтурботно крутив штурвал ліворуч-праворуч, наче придивлявся до берегів. Отже, якщо хтось їх і переслідує...

Володимир завмер, і Олександр теж.

Зовсім недалеко, менш ніж за півсотні метрів від лівого борту, білий пінопластовий порошок збурювався у коло.

— Юрко! Зліва по борту! — радісно загорлав Володимир й кинувся до штурвалу. У дверях вони мало не зіткнулися.

Сенсу того маневру кореспондент не зрозумів, але за мить усе прояснилося. Юрій витяг з собою скриньку. Розкрив. Клацнув запальничкою. Щось підпалив.