Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Вони не рухалися, аж поки сонце не висунулось над обрієм й навкруги миттю порожевіло.

Першим ворухнувсь капітан.

— Підйом!

Він сам став на ноги, хитнувся, й міцніше вчепився у леєр.

— Підйом, слабаки! У нас іще Інженер на хвості!

Володимир застогнав.

— ...й Олену перевірте, що вона там! Та глядіть, одразу близько не підходьте!

Олександра щось наче знизу в зад підштовхнуло.

Олена безсило зависла на мотузках й не ворушилась.

— Погано ти ногу в’язав, — пробурчав Володимир, першим стрибаючи вниз. Але підступати не став, а кілька секунд стояв та уважно роздивлявся.

Подивитись було на що. З правої ноги линву було зірвано разом із шкірою. Ліва рука вивернулась під неприродним кутом. На підборідді застигла й напівзасохла вже піна.

А найголовніше — стійки, до яких прив’язано було ніжну дівчину, вигнулись так, наче їх молотом били!

Кореспондент кинувся вперед, але далі Володимира не пройшов.

— Ану стій! Хочеш, щоб розірвала?

Він ступив крок вперед, присів й подивився Олені в обличчя. Заважало волосся.

— Власне, вже не повинна... але...

Оглянувся. Поруч валялася трубка для підводного плавання. Володимир взяв її за зігнутий кінець й обережно відкинув волосся вбік. Стало видно, що очі дівчини заплющені, рот стиснутий й губа закушена так, що аж кров текла.

Точніше, мала б текти.

Але не текла.

Натомість Олена застогнала — слабко-слабесенько, ледь чутно.

— Гм... — сказав Володимир, поклав трубку, обережно доторкнувся. Дівчина не реагувала.

— Все гаразд, — він полегшено зітхнув. Але журналіст ладен був би закластися, що полегшення більш стосувалося того, що їм не загрожує небезпека з боку Олени. А от турботи про її долю в зітханні не відчувалося.

— Можна розв’язувати, — кинув Володимир. — Займись, а потім гукнеш Юрка, він пошкодження поправить.

Володимир зник в люці, а Олександр не зразу дотямив, що той сказав не «рани» — а «пошкодження». Наче говорив не про людину, а про якийсь механізм.

Розплутати мотузки було важко — мабуть, смикаючись, дівчина затягувала вузли все дужче та дужче. Руки та ноги перетисло петлями так, що вони аж у шкіру врізалися. Журналіст смикав-смикав не менше п’яти хвилин, потім плюнув й геть усе порізав.

Щоправда, різати теж довелось обережно, аби не пошкодити шкіру.

Коли він клав дівчину на перекошену койку, вона вже не стогнала, а охкала.

— Як ти себе почуваєш?

Запитання було дурним, але ні на що більше кореспондент зараз здатен не був.

— По... га... но... — по складах чи то прошепотіла, чи то прошипіла Олена. — Як... там... капітан?

Це запитання боляче вразило журналіста, й Олена — аж дивно! — те негайно помітила.

— Та... не... тур... буй... ся... Він... аби... мене... трохи... полагодив...

Те, що й сама дівчина говорила про себе, як про машину, чомусь вже навіть не дивувало.

— Скоро прийде.

Більше сказати не вдалося. І взагалі — жодна думка не лізла у голову. Наче він ніколи не висмоктував з пальця цілі редакційні статті.

— Тоді... вийди... — несподівано сказала Олена. — Я... хочу... побути... на самоті.

Судячи з голосу, їй потроху кращало, але прохання було настільки несподіваним, що Олександр аж завмер.

— Виходь! — голос дівчини став більш вимогливим — на грані істерики. — Чи ти хочеш, щоб я очі відкрила?

Аргументація була дивною, але подіяла — журналіст кинувся до трапу. Поліз. Оглянувся.

Олена відкрила повіки, але очей під ними не було. Лише з лівої ями сочилося щось руде.

— Капітана поклич! — кинула вона навздогін.

Юрій зміг зайти до каюти лише через півгодини. Звісно, можливо, що він придурювався — але якщо й так, то робив це дуже майстерно. Хитався. Хапався за леєри. Говорив затинаючись. Навіть коліна його трохи тремтіли.

Але за півгодини він таки попхався на ніс, грюкнув лядою й зник у каюті.

Розсвіло. Сонце било в очі, й важко було розрізнити деталі. Але зрозуміло було, що острівець дуже серйозно постраждав й тепер років з півсотні приставати до нього ніхто не захоче.

Зі зритої, переораної землі стирчали дерева. Береги перетворилися на багно. Кістки та метал стриміли з піску, з дерев, навіть з розкиданого каміння. Перехняблений панцирник вгруз колесами в ґрунт, і в ґрунт же встромилася його гармата. Інша гармата — протитанкова, та сама, що вистрелила по надбудові — задерла ствол до неба, наче хотіла ще й зеніткою попрацювати.

Олександр дивився на все те й чомусь анітрішки не дивувався. Сил не було.

А тут ще нагодився Володимир й потяг його за собою: