Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Очі здавались двома темними колодязями. Здається, з кольором він помилився.

Дівчина посміхнулась. Зблиснули зуби. Кожному — по триста років.

— Я... тобі... дуже вдячна.

Вона обвила його шию руками й поцілувала. З рота війнуло смородом та гниттям. Волосся видалось ламким. Мабуть, треба було ним зайнятися ще детальніше.

Але очі... Боже мій, що ж воно сталось з її очима?

— Мій коханий... — дівчина припала до нього всім тілом. — Ти зміг. Ти підняв. Ти стільки зробив заради мене.

Мабуть, якийсь зв’язок поміж відчуттями ще зберігався, бо журналіст чітко відчував, що Олена бачить його, чує його, що з лівим коліном він таки напартачив, що щось негаразд у печінці, у легенях залишився слиз, а у шлунку — пісок; що права рука погано згинається, а ніготь на мізинці не закріпився і ось-ось випаде, що стояти по пояс в воді холодно, і страшенно хочеться, по-перше, пити, а по-друге — їсти, їсти, їсти...

Він здивовано підняв очі й зустрівся з Оленою поглядом.

Її очі видались пустими чорними ямами, на дно яких хтось насипав жарин.

Їсти! — бачилось у її погляді; їсти! — чулося у диханні; їсти! — відчувалось у кожному русі.

В Олександра спиною пробіг холодок. Це був не голод. Їй потрібно було життя. Життєва сила. Життєва енергія. З кого завгодно.

Журналіст та Олена зрозуміли це одночасно.

Але він не встиг навіть відсахнутись.

Дівчина відірвалася від артерії й облизала губи. З протилежного боку тим самим займалося кошеня. Його життєва сила теж би згодилася... але скільки її там. Крихта! А от трохи північніше...

З-за моря, з-за вузького лиману котилися цілі вали життя. Люди. Тисячі. Десятки тисяч. Мільйони.

Мільйони років життя, якщо правильно поставити справу й не поспішати.

Дівчина посміхнулась й рушила вздовж піщаного берега. Вставало сонце, й пестило її своїми промінчиками. Море лагідно гладило п’яти. Слідом, як відданий та слухняний пес, бігло кошеня.

Перед ними відкривався весь світ.