Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Олександр спробував встати. Багаття вже прогоріло й лише жевріло купкою жару — наче хтось посеред двору наклав. Рукам було жарко, аж пекло. Обличчю — холодно. У потилицю наче шило встромили. Всі м’язи боліли, як після футбольного матчу — але грав не він, а ним грали. Думки повзали страшенно повільно, та ще й кривулями, наче гусениці.

Встати з першого разу не вийшло.

Журналіст доповз до найближчого трупа й зняв з пояса фляжку з водою. Труп мав у грудях вогнепальне поранення, а його кобура смерділа порохом. Мабуть, Волохатий змусив бійця пальнути собі у груди. А вже потім ним керував.

Вода виявилась теплою, гидкою, та ще й з якимсь присмаком.

Але трохи бадьорості додала.

Позаду нявкнуло. Якби журналіст мав сили підскочити — він би підскочив. На жаль, змоги вистачило лише повернутись.

Кошеня чи то саме вистрибнуло з човна, чи то мертва Наталка навіщось його викинула. Можливо, пожаліла. Можливо, у цих нещасних піднятих зберігалися якісь залишки свідомості. Олександр з сумнівом поглянув на трупи, але «придивлятись» до них не став.

Біс його зна, які «галушки» у їхній свідомості міг залишити Волохатий.

Кошеня вилізло йому на коліна й замуркотіло.

Журналіст погладив звірятко, воно вдячно муркнуло, скрутилося бубликом й заплющило очі. З його погляду все було гаразд. Чужі люди пішли, своя людина залишилась. Нагодує, погладить, зігріє, собакам та чайкам не віддасть.

Але Олександр мав інакші плани.

Олександра кілька років учили вбивати людей, але ніхто не додумався хоча б приблизно показати, як швидко й безболісно позбавити життя кошеня.

Він узяв тварину за шийку великим та вказівним пальцем. Котик, мабуть, подумав, що йому підборіддя зібрались погладити — витягнув голівку, підставив горло.

Журналіст стиснув пальці.

Кошеня захрипіло й витріщило оченята.

«За що? — було написано в нього на мордочці. — Що я зробило не так? Я більше не буду!»

— Нічого, — пробурмотів журналіст. — Це ненадовго. Ти вже пробач.

Котик спробував використати кігті, але, звісно, не зміг навіть шкрябнути пальця.

Олександр тримав його хвилин п’ять і все боявся, що раптом відпустить й доведеться починати спочатку.

Здається, ні. Вбив.

Руки тремтіли.

Зосередитись було важко.

Підхід «встань та убий!» тут не годився. «Тут треба любов’ю діяти» — згадав він слова Волохатого, а той, мабуть, розбирався в питанні.

Значить, будемо діяти любов’ю.

Кошеняти було шкода. Журналіст згадав, як воно полюбляло сидіти в людей на колінах. Або на плечах. Й тицятися при цьому носом в щоку, або у вухо. Як муркотіло, коли йому чухали підборіддя. Як ганялося за комахами. Як лежало, згорнувшись калачиком на підстилці. Як сідало біля ноги й ввічливо обгортало лапки хвостом.

Його всі любили, те кошеня.

І він теж.

Олександру було його шкода. Дуже шкода. Йому хотілося, щоб воно знов ожило і знов бігало, стрибало, гралося, муркотіло, крадькома лазило на стіл й час від часу дряпалось крихітними своїми кігтиками.

Хотілося плакати.

Хотілося, щоб знову запрацювало крихітне серце, знову погнало кров у сонний, мертвий, але ще неушкоджений мозок, щоб знову забігали нервами імпульси, щоб моргнули оченята й крутнувся хвостик.

На диво, уявити таке було значно легше, аніж «Встань і убий!»

Кошеня ворухнулось.

Ага!

Очі блиснули тим самим нерозумінням та страхом, що й кілька хвилин тому. Олександр поспіхом простяг руку — погладити, приголубити, заспокоїти.

Кошеня люто вчепилося йому в пальця зубами, загарчало, вдарило кігтями, відскочило й кинулося тікати. Поки ошелешений журналіст трусив рукою, розбризкуючи кров на всі боки, воно зникло.

Звісна річ, годі було б відшукати його поночі, серед кущиків та трави, та ще й на чималому острові. Ну та нічого. Вранці саме прибіжить. Налякалося, бідне, — а хто б на його місці не налякався?

Олександр машинально посмоктав ранки, потім схаменувся, пішов до берега й промив їх солоною морською водою. Не страшно. Загоїться.

А тепер...

Він знову з сумнівом поглянув на трупи, але ризикувати не став. На місці Волохатого, хто завгодно обов’язково залишив би «галушки». Цілу купу.

Інша річ — дівчина. Олена.

І все-таки було страшно.

Страх той був геть нераціональний, більш того — безглуздий. Мертвих він не боявся з дитинства. Потім, після одного завдання в горах — взагалі почав ставитися до них, як до предметів пейзажу. Потім, після цього рейду вниз по Дніпру — почав остерігатися — але не як чогось містичного, а як інструмента, який може бути небезпечним. Як бензопилка, скажімо, або автомат. Правильно з ним поводься, і все гаразд.