Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Привіт, — першим сказав Подольский. — Сідай.

Він кивнув на уламок колоди. З протилежного боку від багаття. Так, щоб воно в очі світило.

Темрява трохи осторонь ворухнулась, але майор похитав головою, й ворушіння урвалось.

— Я спочатку хотів виставити інфрачервоний маячок, — так само байдужим тоном сказав Подольский. — Але потім подумав, що правильні окуляри ти теж втопив. Вгадав?

— Так точно, — Олександр втомлено опустився на дерево. Під ногами рипнув пісок. Пакет він поклав поруч з собою й притримав, аби той не перекинувся.

Мовчанка затягувалась.

— Ну, — сказав, нарешті, майор. — Доповідати збираєшся?

— Та... — зітхнув Олександр. — Воно б і треба... Але особливо похвалитися нічим. Завдання виконано лише частково. Об’єкт знайдено, але не витягнуто. Свідки знищені. Втрат нема.

— Та бачу, що нема, — насмішкувато кинув Подольский. — А в пакеті хто?

Олександр аж здригнувся. Командир запитав не «що у пакеті», а «хто». Цікаво, чому?

— Юрій, — коротко відповів.

— А на біса тягнеш?

— На аналіз.

— Ану покажи.

Журналіст розмотузував пакет, нахилив. Вода була каламутна від крові, але контури обличчя все-таки вгадувались. Голова плавала, як м’яч у невагомості, й зараз якраз переверталася з лівого вуха на праве. Чи то від утоми, чи ще чомусь, руки Олександра тремтіли, й здавалось, ніби губи капітана ворушаться.

— Ага, — майор задоволено кивнув, й пітьма поза багаттям знову заворушилась.

— Та я в порядку, — трохи ображено сказав Олександр. — Нате, ось.

Він задер куртку, показуючи, що під нею нема ніякої зброї, повернувся кругом.

— А хто сумнівався? — фальшиво здивувався майор. — То хлопці просто так стоять.

Він махнув рукою — знизу вгору, двічі, наче висмикуючи когось за волосся. Темрява ворухнулася ще раз й розродилася двома чоловіками й жінкою. Олександр усіх знав... але знав також, що у випадку, коли командир махне рукою інакше — хлопці стрілятимуть навіть у рідного батька, не лише в нього.

— Сідайте, — майор недбало кивнув на пісок. — На, Сашко, хильни.

Й простягнув йому пласку срібну пляшку.

Коньяк був хорошим, як завжди. А зараз — ще й настільки до речі, що Олександр ледь зміг відірватися. Одразу ж всім тілом прокотилося приємне тепло й напруження трохи спало.

— Ти хоч побачив ту... штуку? — тон Подольского був цілком дружнім, і це непокоїло. Щось було негаразд. Не може командир після проваленого завдання дружньо пригощати підлеглого коньяком.

Звісно, якщо він лише не планував провал із самого початку. А підлеглого — підставляв.

Буває й таке, аякже. Контора є контора.

— Не бачив, — Олександр помотав головою. — Тридцять шість метрів. Нестача повітря та взагалі...

Про галюцинації він вирішив змовчати. Але не вдалось.

— А глюків що, не було? — Подольский здивовано підвів брови. У мерехтливому світлі вогнища те мало трохи карикатурний вигляд.

— Були, — вже вкотре журналіст переконався, що керівництво все знає. Причому завжди. Й ніколи не колеться до кінця.

— А які?

— Всякі.

Олександр знизав плечима. Згадувати не хотілося. Крім того, деякі марення були, так би мовити... інтимними.

— Зрозуміло.

Щось було не так. Щось не так. Подольский повинен був сісти зверху й наполегливо, настійно, довго та нудно вибивати з нього подробиці. Всі. Ставити пастки. Ловити на всяких дрібницях. Записувати кожне слово — в пам’яті та на диктофон.

І то — лише попередньо. А серйозно за нього мали взятися вже в конторі.

То, може, й Подольский так думає? На біса допитувати тут. Зрозумів, що завдання не виконане, й тепер буде триматися відсторонено? Аби все звалити на конкретного виконавця?

Що ж, і це розповсюджена практика. Олександр був готовий і до такого.

Але щось було не так.

— Гаразд, — сказав командир. — Досить ламати комедію.

Щось невловимо змінилося, й першої миті Олександр навіть не зрозумів, що ж саме. Виявилось — обличчя.

Подольский мав пику круглу та грубувату, наче з бетону відлиту. А чоловік, що сидів навпроти — видовжену й загострену, наче з дерева. І довге чорне волосся — до плечей.

З обох боків ледь чутно шелеснуло. Кореспондент оглянувся. Обидва чоловіки м’яко обвалилися на пісок.

— Наталко... — сказав незнайомець. — Чи як там тебе. Піди в човен. Відпливи подалі. Прив’яжись. Випусти повітря. Виконуй.

Жінка мовчки розчинилася у темряві.

Жоден з керівників у конторі не віддав би такого наказу. Й ніхто б не побіг радісно таку команду виконувати.