Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Ти хто? — Олександр хотів був зірватись на ноги, але не зміг навіть поворухнутися.

— Здогадайся, — пирхнув чоловік. — Тобі не здається, що ми вже давно знайомі? Хоча й трохи... заочно. Як по-твоєму, обстріл один одного з важкої зброї можна вважати достатнім приводом для знайомства?

Кореспондент мовчав.

— Правильно думаєш, — кивнув співбесідник. — Волохатий. Той самий Волохатий. Чи волієш інші прізвиська? Їх у мене багато.

Язик не слухався. Але Волохатий, мабуть, і не мав потреби у висловлюванні думок. Цілком можливо, він бачив співбесідника наскрізь. Й будь-якої миті міг змусити його встати й піти втопитись. Або зарізатись. Або просто перестати дихати. Або видати всі таємниці, які той лише знав.

— Що ж з тобою робити? — задумливо говорив він тим часом. — Наробили ви, хлопці...

«То не я...» — хотілося сказати кореспонденту, але язик не слухався.

— Та знаю, що не ти, — махнув рукою Волохатий. — Але й на Юрчика я зла не тримаю. Я б на його місці робив те саме. А що не вийшло — то наступного разу вийде. Років через півсотні.

«Чому...» — промайнуло Олександрові в голові.

— Чому аж через півсотні? — перепитав співбесідник. — Тому що ви, хлопці, розворушили ту штуку. Розбудили. Роздратували. Тепер її півсотні років не те, що чіпати не варто — а навіть близько підходити. Втім, воно й не дасть. Та навіть у спокійному стані... ви б його не взяли. Пам’ятаєш, як один хлопець хотів ковчег підхопити? Вмер на місці! Так от — була б така сама історія. Ох, давно це було...

Олександр вважав, що здивувати його вже не можна. Виявилось — можна, ще й як! Але вираз на обличчі його не змінився. Бо й не міг.

— Ага, — кивнув Волохатий. — Власне, це мені навіть на руку. Наступного разу апаратура буде трохи краща, не доведеться морочитися з пошуком. Конкурентів я здихався. Інших наче не видно. Так що...

Він помовчав.

— Мабуть, нема за що тобі мститись.

Помовчав ще.

— Нагородити тебе, чи що? Що скажеш?

Олександр раптом відчув, що може ворушити щелепою. І язиком. І губами. І навіть повіками. Останнє було найкраще, бо висохлі очі вже різало, наче туди бліх натрусили.

— Ну, і що ж тобі дати?

Олександр відкрив було рота — і знову закляк.

— А, зрозумів, зрозумів...

Волохатий з сумнівом поглянув убік. Олександр теж — але поглядом внутрішнім. Тим, якому його навчив Володимир.

Олена лежала на місці, мертва та нерухома, й плакала, стогнала, кричала нечутним голосом. Від страшенного болю у напіврозкладеному вже тілі.

А він тут сидів і точив ляси!

Раптова лють дала силу перемогти закляклість й скреготнути зубами.

— Ого, — Волохатий аж здивувався. — Он як? Ото така вона тобі люба?

Розслабились м’язи спини та шиї, й кореспондент кивнув.

Волохатий мовчав.

— Мушу тебе засмутити, — видав він після довгої паузи. — Цього робити не варто. Нічого путнього не вийде. Навіть у мене. Там і Юрко напартачив, й Вовка потім свого додав... А якщо ти рипнешся — то взагалі казна-що вийде. Тобі ще тренуватись та тренуватись. Правда, Юрко?

Пакет ворухнувся.

— Ага, — кивнув Волохатий. — Якраз цього Сашко і хотів. Підняти тебе... у вигляді самої голови, звісно, бо інакше з тобою не впоратись. Й змусити підняти свою коханку.

Замовк. Прислухався.

— Атож, — кивнув ще раз. — Звісно, що не вийде. І навіть пробувати не буду. Я тебе заберу, попрацюєш трохи на мене. Ага. Подивимося. Може, колись й подарую тіло. А що, маєш вибір?

Пакет ворухнувся ще раз — наче голова Юрія там, всередині, гопки стрибала.

Олександр чомусь певен був, що Волохатий не придурювався й розмовляв з мертвим Юрієм справді. Але до біса Юрія! Як справа з...

— Так, — повернувся Волохатий до нього. — Діло, звісно, хазяйське. Твоя дівчина, роби що захочеш. Це з мого боку лише порада.

Він встав. Підійшов до пакета, зазирнув туди.

— Юрко каже, що ти молодець. Перехитрував його. І що він ще то тебе добереться.

Посміхнувся. Замотузував мішок, закинув його на плече. Зник.

Закляклість також пропала, й кореспондент важко впав на пісок — добре ще, що в багаття не втрапив, а лише поруч.

Вогонь мерехтів перед самими очима й гіпнотизував. Якби зараз хтось сказав Олександрові «встань та іди!» — він би встав та пішов. Якби сказали «ляж та помри!» — ліг би й помер.

Всю душу було вивернуто навзнак, розпотрошено та розтрушено по піску. В голові наче стадо свиней протупотіло. А в роті — заночувало.

Від раптового спазму його аж скрутило, захотілося виблювати — але не було чим.