Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Хоча, власне, а на біса? Вже пора. Пора, пора... давно пора.

— Гей, Сашко!

Володимир раптом припинив лаятися.

— Ну?

— Ти що, тікати зібрався?

— Ну, зібрався.

— А кошеня не забув?

Кошеня видерлося на прожектор й боязко поглядало на воду. Яку б крихітну кебу воно не мало — її вистачило, аби помітити, що вода піднімається.

Так, кошеня треба було забрати.

Олександр підскочив до рубки. Налякане різким рухом звірятко кинулось до протилежного боку. Журналіст перескочив туди. Кошеня — назад. Мабуть, воно думало, що з ним бавляться.

— От бісеня!

Олександр видерся на леєр, перескочив на рубку, схопив тварину під черево. Притиснув до себе. Кошеня негайно замуркотіло.

— Забрав! — навіщось гукнув журналіст.

— Ну й добре, — продудніло з-під палуби.

Друга хвиля прокотилася палубою, смикнула не лише човен, але й журналіста.

От тепер — точно пора.

— Слухай, — знову озвавсь Володимир. — Я тут голову висунув з-під шпангоута. Зроби добру справу. Пальни, га? Отут.

Трохи ліворуч від центру підлоги в рубці постукали.

— А на біса?

— Ну що тобі, шкода?

Дивна річ — ще хвилину тому журналіст би вистрілив, не замислюючись. Але якщо Володимир просить сам це зробити... підозріло!

— Не пальну, поки не скажеш, на біса!

— І де ти взявся такий, на мою голову! — зітхнуло з-під низу. — Тому що не хочу в солоній воді гинути. Знаєш, що таке — солона вода?

Накльовувалась ще якась таємниця, але часу вже не було. Біс його зна. Можливо, це була хитрість з боку Володимира. Можливо, йому треба, аби кров попала в солону воду. Можливо, навпаки. Можливо, він справді просить про милосердя. Можливо, він підготував якусь пастку — наприклад, вибухівку підставив якраз в тому місці. Пальнеш — і все. Питання про човен зніметься саме собою.

І про Олену також.

Журналіст зітхнув. Ризикувати нею було не варто. За жодних обставин.

— Бувай.

Він стрибнув у човна й щосили відштовхнувся ногою від надбудови. Мотор скреготнув по палубі. Чергова хвиля негайно віднесла його від корабля. Наступна — відкинула ще далі. Ще одна — накрила палубу повністю, увірвалася в каюту, салон, у машину...

Кораблик здригнувся й несподівано швидко сховався в воді.

Звук, що видало витиснене з приміщень повітря, був дуже схожий на стогін.

Якусь мить над поверхнею ще здіймалася щогла з прапором, потім і вона зникла. Залишилась лише піниста пляма та якийсь мотлох — одразу й не вгадаєш, що саме.

Олександр, хоч як був морально готовий до такого видовища, все-таки завмер, вражений до глибини душі.

Сам.

Серед безкрайого моря.

Сам.

Він стояв на колінах й не мав сили відвести погляд від місця загибелі судна.

Минали хвилини, а він стояв і стояв.

— Няв! — почулося з-під якогось пакунка.

Кошеня вигулькнуло звідти, сторожко визирнуло за борт й притиснулось до людини.

Журналіст здригнувся, вдячно погладив звірятко по спині — воно аж хвоста задерло й замуркотіло — й посунувся до мотора.

На диво, той завівся одразу, й затягнув свою довгу, монотонну, тріскотливу пісню. Вона тривала кілька годин, й через деякий час Олександр вже перестав сприймати її як сторонній шум — начебто так і треба. Наче кров у вухах шелестить.

Свистів вітер, й боляче сік бризками шкіру.

Кошеня, переконавшись, що все гаразд, що людина його не покинула, турбуватиметься, гратиметься й годуватиме, вибрало собі більш-менш затишне місце й заснуло.

Сонце хилилось на захід й здавалося схожим на недріманне всевидюще око.

На щастя, світило воно у спину, і вже в сутінках Олександр помітив широку темну смугу на обрії. Праворуч-спереду. Норд-норд-ост.

А коли стемніло, на самісінькому мисі заблимав червоний вогник багаття.

На нього чекали.

Хоч як Олександр зменшував швидкість та вдивлявся у темряву, а мілину все ж проґавив. Човен зарипів, заскреготів днищем й зупинився різко, як тролейбус, коли перед ним школярі дорогу перебігають. Якийсь вантаж посунув вперед й боляче вдарив журналіста в коліно.

Злякано та розгублено нявкнуло кошеня — мабуть, його теж чимось придавило.

Багаття було таке благеньке, навіть обіду не звариш. Хіба, може, вистачить кави закип’ятити. Та й то — лише на одну персону.

Персона, однак, більш полюбляла коньяк. Це знали усі, й ставились відповідно — підлеглі підсміювались, а керівники — то лаялися, то підставляли й свій келишок. Залежно від настрою та заслуг.

Зараз би, мабуть, лаялися.

Називали персону майором Подольским, але жодної гарантії, що прізвище справжнє, звісна річ, не було.