Радий Радутный - Важка чоловіча робота

На жаль, дірка дуже міняла всі плани.

Не випускаючи рушниці із рук, Олександр кинувся до машинного. Зазирнув. Двигун був на місці — вже непогано. Але спуститися вниз — означало загнати себе у ту саму пастку, в яку він заманив Володимира.

«То що ж це виходить? — осяяв журналіста раптовий здогад. — То це ж, мабуть, Вовка й утнув? Аби змусити мене залізти в машину!»

Він здригнувся й поспіхом зазирнув у салон.

Ні, нема. Нікого нема. Лише в кутку на підлозі вже виступила вода. Чи може, її крізь двері нахлюпало?

Особливо велика хвиля вдарила корабель у борт так, що Олександр ледь на ногах встояв.

Залишалось одне. Чекати, поки затопить увесь простір попід підлогою — а тоді вже приступати до ремонту. А до цього моменту — чекати, поки вилізе Володимир.

Якщо, звісно, вилізе.

За приблизними розрахунками, весь простір мало затопити десь через годину.

Це була найдовша година в його житті.

Олександр метушився, кидався то до шпарин у люку каюти, то у салон, то назад в рубку. Рубка здіймалась над палубою, й попід нею цілком міг утворитися такий собі повітряний пухир, і тоді...

Виходило, що Володимир міг сидіти просто у нього попід ногами.

Про всяк випадок Олександр двічі пальнув у підлогу, але жодного помітного ефекту, окрім двох рваних дірок, не отримав.

У салоні з’явилась вода — цього разу вже точно не нахлюпана. В каюті вже було по коліно. Легкі речі плавали, а гідрокостюм розлігся на поверхні, як потопельник двотижневої давнини.

Володимира не було.

Олександр зітхнув, востаннє обійшов всі приміщення й пішов до машини.

В машинному теж хлюпало.

Зопалу він ступив просто у воду, від несподіванки охнув, послизнувся й решту шляху рахував сходинки сідницями. Сів у воду, намацав випущену з рук рушницю.

Води було сантиметрів двадцять. Цебто, дейдвуд вже було затоплено.

Перевірити паливопроводи. Перевірити масло. Крутнути стартер.

Масляні насоси дзижчали, тиск ріс, скреготів стартер, але двигун не заводився. Вода на підлозі раптом видалась крижаною.

Радар!

Треба перевірити, чи немає кого поблизу, й попроситися на буксир!

Думка стрельнула в голові, наче граната вибухнула.

Дорогою журналіст спіткнувся об акваланг, збив на нозі пальця й боляче вдарився коліном об палубу.

Поблизу нікого не було. Крім того, стрілка амперметра досить помітно хилилася до нуля.

Зопалу журналіст ще раз спробував запустити двигун. Картина була та сама, лише стартер вже скреготів не пронизливо, а якось тоскно й приречено.

Кошеня сиділо на даху рубки й з цікавістю спостерігало за метушінням людини.

Знизу почулися два удари — глухі, як з могили. Олександр знову схопив рушницю.

— Гей! — так само глухо почулося знизу. — Здаюся!

Голос, хоч і спотворений, явно належав Володимирові.

— Вилазь! — журналіст націлив рушницю в підлогу.

— Не можу! Я застряг! Допоможи!

Голос колеги був занадто спокійним, як на критичну ситуацію.

Олександр підозріло прислухався. Ні, більше ніяких звуків спіднизу не долинало.

— На біса мені тобі допомагати? — запитав він просто так — аби час затягти.

Корабель хитнуло. Таке траплялось не вперше, але цього разу він чомусь дуже забарився з вирівнюванням. Мабуть, там, унизу, вода вже гуляла хвилями й аж ніяк не сприяла підтримуванню рівноваги.

— А чому б і не допомогти? — після довгої паузи відгукнувся Володимир. — Хвилинна ж справа!

— Ага, — Олександр примірявся був зазирнути в одну з пробоїн в підлозі, та схаменувся. Зазирнеш — а Вовка звідти чимось штрикне. І що тоді?

— Допоможу — і що тоді?

— Корабель будемо рятувати, дурню!

— Ага, — журналіст гарячково роздумував, що ж робити. Судячи з того, наскільки рубку було піднято над палубою, Володимира не заллє, аж поки під водою вся палуба заховається. А тоді вже робити щось буде пізно.

— Брешеш.

— Ну й брешу, — легко погодився Володимир. — Але все-таки. Що, невже так і покинеш?

Олександр би з превеликим задоволенням і покинув — але остерігався. Хто його зна, цього енкавеесессівця... чому його навчили і там, і там. Може вибратись. Отже, варто було б добити. Й спробувати все-таки врятувати кораблик.

Він підняв рушницю й вистрелив ще двічі. Ще два отвори з’явились в підлозі, але Володимир негайно озвався:

— Та ні, не влучиш. Тут якраз шпангоут проходить. Це з гармати треба стріляти, або з ДШК.

— А хто ДШК втопив? — відгукнувся кореспондент. — Кому дякувати?

— Бач, як добре, що втопив, — не без гумору відповіло знизу. — Інакше зараз уже мертвий був.