Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Ага!

Поки він згадував, стало вже «шість».

«Чорт... треба було взяти з собою папірець... або дощечку з написом... або на руці написати... як джентльмен на манжеті... а що таке „манжета“?.. і хто такий „джентльмен“...»

Думки метушилися, як курчата навколо квочки, але нікому було розставити крила й накрити всіх одночасно.

Стрілка стала на «три».

Ага!

З-поміж усіх думок одна була особливо настирлива. Може, зробити її? Втілити у життя? Може, тоді — відчепиться?

«Один».

Капітан заважав. Опинався, легко перевертаючись у воді. Махав руками — кволо й повільно, наче водорості на течії. Йому було боляче.

«Нуль».

Повітря скінчилось.

«Яка дурниця... — так само мляво подумав кореспондент. — Якесь повітря... якісь манометри... що таке, власне кажучи, той манометр? А й справді? Здається, це якась чортівня, що має відношення до повітря... Ось зараз вдихну і подумаю ще раз...»

Вдихнути чомусь не вдалось.

Заважало якесь кругле паскудство на шланзі. Яким чином воно опинилося в роті? Дихати заважає, еч яке!

Він хотів виплюнути з рота загубник, але плювати не було чим, й довелося виймати його рукою.

У руці був ніж. Яким чином він там опинився? Кінчик його боляче вколов, навіть подряпав щоку.

«Га?» — Олександр раптом отямився. У руці він мав ніж та пакет з поліетилену. Обидва наче диміли. Щось темне здіймалося з леза й з-під ручки пакету й розчинялося у воді.

Загубника в роті не було. Страшенно хотілося вдихнути.

Він упустив ліхтар й схопив вільною лівою рукою загубник. Вдихнув. Звідти коротко плюнуло солоним піском — мабуть, встигло набитися. Повітря не було.

Жити залишалося секунд десять. Може, п’ятнадцять. Ну й що не двадцять — то точно.

«Раз».

Що робити?

«Два».

Нічого не зробиш.

«Три».

Дуже образливо.

«Чотири».

А то!

«П’ять».

А особливо образливо...

«Шість».

...те, що жертва виявилась даремною.

«Сім».

Ніхто не отримає тієї штуки, що лежить зовсім поруч.

«Вісім».

Ніхто не зможе використати її.

«Дев’ять».

Ніхто й ніколи не оживить Олену.

«Десять».

Все.

Але думка про дівчину запустила якусь дивну реакцію. Захотілося жити. Просто зараз. І довго.

Олександр схопив акваланг Юрія, навпомацки знайшов загубник й вставив у рота. За всіма канонами треба було різко видихнути — але не було чим.

Вдихнув.

Солона піна поперла у горло, і на поверхні він би закашлявся. Але тут — злякався. Злякався, що випустить загубника з рота.

З другим подихом знов відновилася ясність думок. Першою з їхньої круговерті виявилась така собі, коротка й безглузда:

«Спирт».

З кожним подихом він наче випивав одну склянку.

Стало приємно. Миттю зігрілися руки, ноги й обличчя. Захотілося влізти у «Юнкерс» — хоча б у кабіні посидіти. Романтика, мать його так!

Захотілося дати комусь у морду.

І на біса йому на плечі начепили цю залізяку?

Журналіст рішуче клацнув замком, одним рухом скинув з плечей акваланг. Легко та зграбно. Один рух розтягнувся, розсипався на безліч дрібних недолугих смикань. Ремені зачіпалися й плутались один з одним.

А це що за одоробло? Який дурень всунув його проміж зуби?!

Знову хтось плюнув у рота. Солоним. Холодним. Мертвим.

Журналіст схаменувся. Його акваланг вже валявся на дні, а він завис над мертвим капітаном як повітряна куля. Замість каната був шланг із загубником. Замість якоря — акваланг Юрія.

З кожним вдихом — склянка горілки.

Олександр вдихнув глибше — і відчепився.

Вперше в житті він спливав догори ногами. Відчуття було досить цікаве — як у невагомості. Тільки чомусь стало темно. Чому?

Ах, так! Він же забув ліхтар унизу.

Та хіба лиш ліхтар?

Він же не зробив головне!..

Олександр рипнувся був униз, але одразу ж і зупинився. Низ — це де?

Він висів у непроникній темряві, майже не ворушився й лише кудись рухався. Невідомо куди.

Звідкись зсередини приповзла й причаїлась напоготові паніка.

Було б непогано видихнути — й подивитися, куди попливуть бульбашки. Але ж якби ще мати хоч якесь світло.

Що ще можна зробити?

Жилет!

Олександр гарячково, ледь не впустивши пакета, намацав пиптик жилета й видихнув. Щоб видихнути, довелося знов пересилювати себе.

Рух прискорився. Якщо все нормально — значить, він рухався вгору.

Але світло чомусь з’явилося збоку, й журналіст не зразу дотямив, що то він просто піднімається боком вперед.

Як оглушена вибухом риба.

Й така сама дурна.

Тиск зменшився. Знову запрацював мозок. Стало зрозуміло, що з метою занурення він не впорався. Не страшно. Завжди можна спробувати ще раз, і навіть не раз. У нормальному спорядженні. Навіть у «Дрегері». Без азоту в повітряній суміші. У теплому «сухому» гідрокостюмі.