Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Журналіст тоді зачепив кішкою сітку, й потопельників витягли разом з нею.

Звісна річ, тоді він не називався ще журналістом.

А ще були парашутні стрибки. Коли стрибали два перші — з восьмисот метрів — було навіть приємно. Коли з двохсот, на примусовому витягненні — було лише страшно.

Але найпаскудніше було, звісно, на тренуваннях по допитах у польових умовах...

Глибомір показував шість... ба, ні, вже навіть сім метрів, й довкіль стало помітно темніше. Власне тут, у Чорному морі, прозорість повинна була б зберігатися метрів аж до півсотні... але чомусь саме тут — було темно.

Кореспондент навіть здогадувався, чому. Тому, що внизу був дуже важливий вантаж. Якому не хотілося вгору. Який захищався.

Було холодно.

Ліхтар довелося ввімкнути вже на дванадцяти метрах — як в річці. Й це при тому, що вода була геть прозорою. Олександр підняв голову й навіть звідси побачив силует корабля на поверхні.

Чорний еліпс. Лише один край загострений. А з іншого — гвинт.

Ці хлопці, з їхньою гідромеханізацією, були дилетантами. Вони, може, й чули щось про гідро-ежектори, але не здогадалися використати. А на тридцять шість метрів вниз їхній дефлектор не вдарить. І навіть якщо раптом і вдарить — то лише підніме каламуть, а що течії нема — то вона й висітиме кілька годин. Більше шкоди, ніж користі.

Буйреп чомусь висів навскоси — ага, мабуть, така-сяка течія все-таки є. Журналіст поплив за шнуром. Плив хвилин п’ять, й лише тоді помітив, що глибина чомусь не збільшується. Спробував доторкнутися до буйрепа. Рука пройшла наскрізь.

От і перша ілюзія!

Він повернувся. Не за шнуром — бо тепер й другий його кінець тягнувся кудись убік, а просто вгору. Аж поки знов не побачив днище й буйок.

Взявся за шнур. Смикнув. Трималося наче міцно. Ще б пак — Юрій завжди пірнав з добряче від’ємною плавучістю. Чомусь. Біс його зна, чому.

Вниз. Знову дванадцять метрів. Шістнадцять. Вісімнадцять.

Не так швидко!

То не вітер свистить у вухах, звідки тут, в чорта, вітер! То те, що внизу, знову задумало якусь капость! Ану геть!

Він струснув головою, пустив трохи води під маску й висякався. Воду винесло геть.

Всі інструктори казали йому: «Якщо бачиш щось таке, що не вписується в звичайну картину, то — ворог. Убий його».

І начхати, що такого ворога навіть вони не могли собі уявити. Триста років, хто б міг подумати!.. І цей Володька... Ен-ка-ве-ес, ха. Лопухами вони були тоді, лопухами. Зеленими. Теперішня контора увібрала в себе весь досвід, усі знання, усю силу...

Хіба що зарплата тепер стала помітно меншою.

Але все ще є в світі люди, які працюють не лише за платню.

І якщо все, що розповів Володимир, хоч на десяту частинку — правда...

То нарівні з тим дядьком зверху, що відтепер вершитиме долю світу, рядові виконавці теж зможуть отримати свою нагороду. Хай крихітну. В масштабах держави — то й геть непомітну.

А що виконавець, практично, лишився один — так це навіть краще.

Бо знову ділити дівчину з кимось...

Олександр відчув, як руки його самі собою стискаються в кулаки... й не зразу завважив, що лівиця в цей час, виявляється, лежить просто на замку акваланга, а правиця — відповідно, на пасковому. Стисни — й акваланг упаде, й пасок теж. І тоді — як пощастить. Якщо в легенях виявиться достатньо повітря, щоб сплисти... й не достатньо для того, щоб їх, ці легені, геть розірвати.

Емболію журналіст колись бачив на власні очі. Мила дівчина, що чудово стріляла, бігала, плавала, й мала IQ більший, аніж у нього, на десять пунктів, розгубилася у басейні, хапнула багато повітря й вискочила з шести метрів. Усього з шести метрів. А все чого... Бо акваланг називався АВМ і лежав на дні, а легеневий апарат у нього був не на шлангочці, а на балоні. В результаті береш шланга, піднімаєш усього на півметра... й отримуєш п’ять сотих атмосфери в рота. Небагато — але досить, щоб налякати.

Й рвонула вгору, забуваючи видихати. А шість метрів — це вже більше за піватмосфери. Вистачило.

Дівчина, кажуть, залишилась жива. Але про занурення, звісно, мови вже не було. І про роботу в конторі — теж.

А всього шість метрів, подумати лишень, якихось шість метрів... Можна навіть спробувати — ковтнути повітря тут, а потім піднятися на шість метрів, й спробувати — як воно? Чи тисне? А якщо тисне, то...

Тиснуло.

Журналіст схаменувся й поспіхом видихнув. Бач, яке воно... те, що на дні. Розумне. А, до речі, коли потонуло — аквалангів ще не було. Ще Кусто лише бавився з консервною бляшанкою та мембраною з шматка гуми. І що цікаво — на окупованій території... Й заводи працювали, кафешки та ресторанчики. Й тамтешні підпільники героїчно подавали окупантам несвіжі булочки.