Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— ...а на глибині — й тим більше. Гадаю, концентрація спирту в крові дуже швидко перейшла у фатальну. Але...

Він на мить зупинився, потім взявся ще й за багор, що був закріплений зверху на надбудові.

— ...але перед цим він відчував себе... непогано.

Багор ліг якраз впоперек, придавивши плотик до люка. Тепер зсередини його було годі зрушити навіть тараном.

— Але на біса? — заволав звідти полоненик. — Сашко, справді, на біса тобі це здалося?

— Ну а як же, — кореспондент подивився, чим ще можна було б придавити люк. Нічого не побачив. Поторсав барикаду рукою.

Та стояла міцно, й навіть зверху висмикнути багор навряд чи вдалося б.

— Для того, щоб заволодіти тією штукою. Що внизу.

— Тюююю... — Володимир аж засміявся. — Точно, здурів. Навіть Юрко не певен був, що з нею впорається. А що вже ти... Та тобі б років з півсотні повчитися, перш ніж братися за такі речі. І то я не певен...

— А я все-таки спробую.

Крапку, яку журналіст поставив у кінці цього речення, було чути навіть крізь дах надбудови.

Володимир примовк. Мабуть, ситуація трохи вибила його з колії. За інших обставин гріх було б цим не скористатись — але зараз кореспондентові було не до нього.

Він взявся за гідрокостюм.

Мабуть, останнього разу хтось невдало його повісив. Й не до кінця просушив. Олександр навіть знав хто. В результаті попід пахвами куртки залишились вогкі плями. Й смерділо пліснявою.

Але то все були дрібниці.

Руки ледь-ледь тремтіли — від хвилювання. За інших обставин він не став би занурюватись у такому стані. Тим більше на тридцять шість метрів.

Але зараз вибору не було.

Штани. Лямки через плечі. «Блискавки» на ногах.

Куртка. Нижній клапан. Каптур. «Блискавка» на грудях. «Блискавки» на рукавах.

— Гей! — гукнули з-під ляди. — Ти чим там займаєшся?

— Онанізмом, — машинально відповів журналіст. Потім подумав й додав: — Під воду збираюсь.

— Здурів?

— Ти вже це питав.

Ласти. Покласти поруч. Маска. Трубка. Годинник.

Годинник був непоганий — показував час поточний, час під водою, глибину й ще там щось — але цілком вистачало лише глибини.

Але все-таки — тридцять шість метрів.

— Там же тридцять шість метрів! — загорлав по паузі Володимир. — Ти булькнеш, а мені що — тут і сидіти?

— Не булькну, — меланхолійно відповів журналіст. — Я й на шістдесят вісім пірнав.

— Ага. Скажи ще — у «Дрегері»!

— Ні. В акваланзі.

— На азоті?

— На гелії. Сказати, де?

— Скажи!

— Не скажу.

Ніж. Шкода, невідомо, чи є на борту ще підводна зброя. Шукати нема коли. Хай буде ніж. Не на пасок — а на стегно. Щоб зручніше було вихоплювати... якщо щось. Тим більше, паска ще нема.

— А як ти попливеш, без паска? — цього разу голос полоненого був зловтішним. Але недовго.

— А я їх усі заховав у салоні, — люб’язно пояснив Олександр.

Пасок. Вантажі. Шість штук. Симетрично. По три з кожного боку. Було б підібрати — але стандартний свій набір він знав й так, а остаточно можна буде розібратися і в воді. Крім того, жилет...

Жилет. Перевірити, чи дістає трубка наддуву до рота. Дістає. Добре. Підтягти пас на лівому плечі. Тепер на правому. Саме в такому порядку, бо трубка якраз праворуч. Перевірити ще раз. Дістає? Дістає.

— Послухай, — знову почулося знизу. — Ну ти молодець. Юрка ліквідувати — це щось. Їй-богу, молодець! Не кожен зміг би.

— І я не зміг, — так само спокійно відповів журналіст. — І не зміг би. Він дядько досвідчений, хитрий, і багато що вміє. Навіть на отруту зреагував би, я гадаю. Так?

— Аякже! — підтвердило з-під барикади.

— Отож довелося... напоїти. Я так й сподівався, що він не зразу зрозуміє, в чім справа. І бачиш — не зрозумів.

Акваланг. Зі старим повітрям, без спирту. Обережно. Перевірити — так, старий. Відкрити. Шипить. Нюхнути. Не пахне. Спробувати вдихнути — все добре. На спину.

— Гик!

Лежить. Ремінь, як завжди, перекрутився. Розправити. Під’єднати наддув жилета.

— То я ж і кажу! Чуєш?

— Чую.

— Ти молодець, що Юрка ліквіднув. Інакше він би забрав все собі, а нас тут залишив. Сторожами. Уявляєш? З зарядом років на десять. А може, й на сто. Й у колі радіусом метрів півсотні. Уявляєш?

Уявляти таке не хотілося, особливо перед зануренням.

— ...Але сам ти нічого не зробиш. Давай об’єднаємось! Давай разом спробуємо витягнути ту штуку, а потім — поділимо! Її ресурсу вистачить... ну я не знаю, але на всіх, кого треба — вистачить! Уявляєш? Ти піднімеш й Олену, й батьків, й дідів, й Брежнєва, й Сталіна, й взагалі, кого тільки захочеш. А мені — мені й потрібно там... трішечки.