Радий Радутный - Важка чоловіча робота

Журналіст затнувся, потім допетрав.

— Ага! А що було?

Володимир знов посміхнувся — іще кривіше. Але сказав:

— Була кров. Небагато. Грамів, може, із сто.

— А чия то...

Раптовий здогад осяяв кореспондента, і той аж вдавився словами.

— Ага, — кивнув Володимир. — Зібрали кров з одного товариша. Він якраз на хресті висів, тож проблем не було.

— А як же воно сюди потрапило? — спромігся він видавити з себе не менше, ніж за хвилину.

— Дуже просто, — Володимир знизав плечима. — Захопили. На Сході. Доставили. Як працює — не розібрались, але те що поруч з цією штукою всім щастить — допетрали. До сорок другого року її тримав біля себе Сам!

На слові «сам» Володимир задер пальця вгору й інтонація його теж змінилася.

— А... потім?

— А потім тут почалися невперепливки, й Сам вирішив відправити цю штуку сюди. Щоб змінити військове щастя.

— І...

— І бач — не пощастило. А може, пощастило винищувачам, що підібралися дуже близько. Увійшли, так би мовити, в радіус щастя. А може, на борту була бомба. Або несправність в моторі. Біс його зна, що тут трапилось. Он Юрко вилізе — розповість.

Олександр підніс до очей годинник. Юрій перебував під водою вже десять хвилин. Якщо він весь цей час просидів на глибині тридцяти шести метрів, уже варто було починати вибиратись нагору.

— А що ще?

— Цебто? — не зрозумів Володимир.

— Ну, ти сказав — «крім того, приносить щастя». Чи якось так.

— Я такого не говорив, — співбесідник знов посміхнувся. — Але ти молодець. Дотямив.

Він помовчав.

— Це справді так. Щастя — це так... поміж усім іншим. А головне... Якраз ця штука й зможе допомогти тобі... у твоєму питанні.

— Ти про що? — миттю напружився журналіст. — Чи не про...

— Про Олену, — відрубав Володимир. — Саме про неї. Говорити?

— Так! — мало не крикнув кореспондент. — Так, звичайно!

— Ця штука... — Володимир мрійливо примружив очі. — Це практично безсмертя. Собі, звичайно. Крім того... це можливість підняти... не підняти! Оживити! Оживити людину, якщо матимеш з неї хоч кісточку! Хоч уламок! Хоч попелинку, якщо її було спалено!

Він раптом похнюпився, й кореспондент зрозумів, що й тут щось нечисте. Спалене? Де? У багатті — чи в крематорії?

Але уточнювати, звісно, не став.

— Але на скільки залишилося там заряду — невідомо. Якщо, звісно, є там заряд. Якщо там взагалі щось є. Якщо в когось вистачить кеби з ним працювати. Он, навіть перший зафіксований господар використав, підняв чоловіка — так той чухався потім весь залишок життя... бо черви поїли. А коли дядька відтворили з крові — то бач, все нормально пройшло.

— Ти про що? — кров гупала Олександрові в скроні. До кінця він не зрозумів, але все-таки... все-таки мова ішла про те, що було знайоме майже з дитинства. Про що торочили книжки, фільми та проповідники. Про те, що майже створило європейську цивілізацію.

— Я про Лазаря, — перестав, нарешті, морочити голову Володимир. — Про дядька, якого підняв Йсус. Про самого Йсуса. Пам’ятаєш — коли його закопали...

— Та його ж не закопали! — журналіст й сам не думав, що може вереснути так істерично. І навряд чи справа була в блюзнірстві, і взагалі — в християнстві. Просто... просто дуже вже багато фактів звалилось на голову. — Його поклали у склеп!

— Правильно! — розважливо кивнув Володимир. — Хоч про це ти читав. Але якби прочитав уважніше, то згадав би зараз, що не просто поклали — а привалили великою каменюкою. Такою, щоб потім відкинути не змогли.

— Але ж... Якщо хтось привалив... сам... сам-один... То можна відкинути?

— Ха. «Хтось» просто витяг клин. Й каменюка упала. А з крові відтворилося те...

Володимир зітхнув.

— Що й ходило поміж нами дві тисячі років. Й довело людство до того, що зараз не те що родича оживити — а навіть серце собі полагодити не завжди вдається.

— Чому?

— Бо заборонили відкрито вбивати. Він тебе образить — а ти терпи. На ногу наступить — а ти терпи. В морду дасть — а ти міліцію викликай. Тьху! А трупи закопують.

— А... — журналіст знову затнувся. — А ще ти сказав — «ходив»?

— Га? А, так. Саме так. Ходив. Більш не ходитиме.

— І... чому? — серце кореспондента раптом закалатало так, що хоч руками його тримай.

— Ну як же? — і знову Володимир дивився на нього, як на останнього дурника. — Ми ж його замочили! Забув? На острові!

— То Волохатий — це...

— Ну аякже! Чого ж ти, думаєш, його Волохатим назвали? Бо він з давніх-давен патли носить!

Цього вистачило. Журналіст зітхнув й сів. Не сходячи з місця. Просто на палубу.