Радий Радутный - Важка чоловіча робота

— Вввввввва! — розкотилося над пустельними хвилями. — Ввввввввва-ввввввввва!

— Ти чого? — підскочив до рубки Володимир, але поглянув на монітор, посміхнувся, й сам радісно загорлав:

— Егей-гей!

Кореспондент відчув, що його теж поступово охоплює радісне хвилювання. Байдуже, що нічого ще не знайшли. Байдуже, що нічого ще не дістали. Байдуже, навіть, що там, у мокрому піску, залишилася...

Він стрепенувся й замотав головою. Радість лізла не зсередини, як повинно, а звідкілясь... зовні. Наче він наркоти обкурився.

— Гей, хлопці!

«Хлопці» не могли на місці встояти, а Володимир — той взагалі мало не танцював по палубі.

— Хлопці, щось негаразд!

Першим його почув капітан, посміхнувся у відповідь — та що там може бути негаразд! ми ж дійшли! дійшли, розумієш... — потім, видно, все-таки щось утямив та спохмурнів.

— Вовко! — рикнув він крізь відчинені двері. — Вовко, хай тобі чорт! Ти чуєш? Та схаменись же! Це галушка працює!

Володимир гикнув, вилупив очі, але за мить вже оговтався.

Й кореспондент відчув, як радість тишком-нишком крадеться геть із його свідомості.

— Отакої тобі, — Володимир потрусив головою. Його, мабуть, зачепило найдужче. — Нічого собі — галушки пішли! Ну, я розумію — міну замаскувати... або охоронця зверху покласти... але таке!..

Юрій теж, мабуть, відчував себе не зовсім затишно.

— Сашко, — навіть голос його став трохи хрипким. — Ти в нас найбільш...

Він замислився, шукаючи правильне слово.

— Найменш піддаєшся на такі провокації. То пильнуй. І якщо відчуєш в собі якусь емоцію — зайву, абощо... То одразу кажи. І піди візьми у салоні... десь у шафці... пластмасову пляшку з водою. Якщо хтось із нас буде опинатися, або до тями не зможе прийти...

— То плюй з тієї пляшки просто у пику, — сказав все ще блідий Володимир. — І мені, й капітанові!

Подумав й додав:

— І мені найперше, бо щось воно на мене... занадто діє.

Він винувато поглянув на капітана й відійшов.

— Ага, — Юрій кивнув. — І про себе теж, до речі, на забувай. А зараз...

Він кинув погляд на монітор.

— А зараз... Вовко, чого розсівся! Ану діставай паравани!

Загадкові «паравани» виявились хитрими поплавками. Володимир скинув їх по обидва борти, гукнув капітанові — мовляв, готово!, сів сам й посадив біля іншого борту кореспондента — витравляти антену.

Антена мала вигляд довгого кабелю в товстій ізоляції, не слухалася, виривалася з рук й намагалася весь час скрутитися в кільця.

Юрій дав малий хід. Поплавці-паравани негайно розійшлись на півсотні метрів, утворивши такий собі рівнобокий трикутник. Олександр спочатку не зрозумів, в чому справа, потім дотямив, що на поплавцях, мабуть, стоять відповідні рулі й виходить щось на зразок повітряного змія.

Володимир притягнув й спустив у воду довгастий предмет обтічної форми.

— Це ГАС, — кинув він на ходу, й поки журналіст мудрував — на біса скидати в воду гас у балоні, — пояснив: — Тобто гідроакустична станція. Бічного огляду.

Втім, це також мало що говорило кореспонденту.

Капітан повідкривав всі панелі, й у рубці тепер працювали всі монітори — водночас. Один з них показував місцезнаходження, ще один, як вже знав Олександр — профіль дна й глибину... інші мерехтіли якимись цифрами, графіками, різнокольоровими діаграмами... Юрій крутив головою на всі боки й, здавалось, встигав усе це сприймати.

— Лівий підтягни! — на секунду він відірвався від моніторів, щоб дати вказівку Володимиру. — А ГАС попусти ще метрів на десять.

Володимир крутився серед тросів та лебідок й нагадував чи то божевільного павука, що плете павутиння абияк, чи то дядька з якогось фільму, що заплутався в мотузках від дзвонів. Не вистачало лише металевих ударів. Й чомусь почала боліти голова.

Олександр спустився в салон й притулився лобом до прохолодної металевої стойки.

— Бамммм! — почулося нізвідкіля. — Бамммм! Бамммм!

Журналіст відсахнувся. Бамкання припинилось.

Він притулився до залізяки ще раз. Бамкнуло знову.

— Хлопці! — кореспондент вискочив на палубу. — У нас під дном щось бамкає! Наче хтось знизу молотком та зубилом працює!

— То ГАС, — неуважно пробуркотів капітан. — Нам ще нічого, а знаєш, скільки воно риби поглушить! Іди звідси, не заважай!

Обличчя Юрія було скривлене в неприємну гримасу — мабуть, щось не залагодилося.

На диво, Володимир теж мав вигляд суворий та непривітний, наче помічник йому й не потрібен був.

— Чого приперся? — кинув він, підтягаючи два троси водночас. — Роботи нема?